Африка: відмінності між версіями
| [перевірена версія] | [перевірена версія] |
Немає опису редагування |
|||
| Рядок 1134: | Рядок 1134: | ||
<ref name="consultsos">{{cite web 2 |date= |url=http://www.consultsos.com/pandora/africa.htm |title=Africa African Africanus Africus |type= |publisher=Word Roots Medical Etymology |website=consultsos.com |accessdate=15 січня 2021 року |archiveurl=http://web.archive.org/20210109220709/http://www.consultsos.com/pandora/africa.htm |deadlink= |archivedate=15 січня 2021 року |lang=en |showlang=1 |quote= |ref= }}</ref> |
<ref name="consultsos">{{cite web 2 |date= |url=http://www.consultsos.com/pandora/africa.htm |title=Africa African Africanus Africus |type= |publisher=Word Roots Medical Etymology |website=consultsos.com |accessdate=15 січня 2021 року |archiveurl=http://web.archive.org/20210109220709/http://www.consultsos.com/pandora/africa.htm |deadlink= |archivedate=15 січня 2021 року |lang=en |showlang=1 |quote= |ref= }}</ref> |
||
<ref name="A18">{{Cite web|url=http://web.utah.edu/unews/releases/05/feb/homosapiens.html|archive-url=https://web.archive.org/web/20071024234234/http://web.utah.edu/unews/releases/05/feb/homosapiens.html|url-status=dead|title=Homo sapiens: University of Utah News Release: 16 February 2005|archive-date=24 October 2007}}</ref> |
|||
<ref name="A19">{{cite journal |doi=10.1126/science.aao6266 |pmid=28971970 |title=Southern African ancient genomes estimate modern human divergence to 350,000 to 260,000 years ago |journal=Science |volume=358 |issue=6363 |pages=652–655 |year=2017 |last1=Schlebusch |first1=Carina M et al.|bibcode=2017Sci...358..652S }}</ref> |
|||
<ref name="Guardian">{{cite news|url=https://www.theguardian.com/science/2017/jun/07/oldest-homo-sapiens-bones-ever-found-shake-foundations-of-the-human-story|title=Oldest ''Homo sapiens'' bones ever found shake foundations of the human story|last=Sample|first=Ian|work=The Guardian|date=7 June 2017|access-date=7 June 2017}}</ref> |
|||
<ref name="NYT-20190910">{{cite news |last=Zimmer |first=Carl |author-link=Карл Ціммер (науковець) |title=Scientists Find the Skull of Humanity's Ancestor — on a Computer – By comparing fossils and CT scans, researchers say they have reconstructed the skull of the last common forebear of modern humans. |url=https://www.nytimes.com/2019/09/10/science/human-ancestor-skull-computer.html |date=10 September 2019 |work=[[The New York Times]] |access-date=10 September 2019 }}</ref> |
|||
<ref name="NAT-20190910">{{cite journal |last1=Mounier |first1=Aurélien |last2=Lahr |first2=Marta |title=Deciphering African late middle Pleistocene hominin diversity and the origin of our species |journal=[[Nature Communications]] |volume=10 |issue=1 |page=3406 |doi=10.1038/s41467-019-11213-w |pmid=31506422 |pmc=6736881 |year=2019 |bibcode=2019NatCo..10.3406M }}</ref> |
|||
}} |
}} |
||
Версія за 04:10, 15 січня 2021
.svg)
А́фрика — другий за площею і населенням материк у світі, після Євразії[1]. Загальна площа континенту становить понад 30,27 млн км², враховуючи прилеглі острови — він займає 5,9 % площі земної поверхні і 20,3 % площі суходолу [2][⇨]. Населення континенту, станом на 2020 рік, оцінюється майже в 1,3 млрд (понад 12 % населення світу). Сучасна карта континенту — це велике різноманіття народів, народностей, їхніх традицій, вірувань, культур і мов [⇨].
Африка — єдиний материк, розташований у всіх чотирьох півкулях Землі: Північній, Південній, Східній і Західній. Через центральну частину материка проходить екватор, від якого на північ і південь майже симетрично розходяться природні зони [⇨]. В екваторіальному поясі протягом року сонце перебуває близько до зеніту, тому щодня йдуть дощі, що зрошують реліктові дощові ліси узбережжя Гвінейської затоки і западини Конго. На південь і північ від екватора, в субекваторіальному поясі бувають сухий і вологий періоди, що творять неповторну природу саван, серед безкрайніх рівнинних просторів яких декілька мільйонів років тому з'явились наші першопредки (сахельантроп, австралопітек африканський і афарський, людина прямоходяча, уміла і працююча) і від 300—260 тис. років тому проходила перші етапи своєї еволюції людина розумна[3][4][5][6][7][⇨]. У районі тропіків, розташовані пустелі, найбільша з яких Сахара. Живий світ континенту своєрідний і неповторний, він представлений найбільшою (африканський слон) і найвищою (жирафа) тваринами суходолу, чемпіоном з бігу (гепард), найбільшим птахом (африканський страус) та іншими рекордсменами[8][⇨].
Одні з перших людських цивілізацій, єгипетська та фінікійська, виникли в Північній Африці [⇨]. Впродовж багатьох тисячоліть складної історії на континенті виникали, розквітали та згасали ряд місцевих цивілізацій, відбувались різноманітні міграції, від розселення первісних людей до міграцій банту [⇨]. Останні 500 років континент перебував під європейським впливом, який активізував торгівлю і включив місцеве населення до глобальних процесів, включно з такою ганебною сторінкою історії людства, як трансатлантична работоргівля, що також сприяла заселенню африканцями американського континенту. Наприкінці XIX століття європейські країни колонізували всю Африку, безжально експлуатували природні ресурси континенту та місцеві спільноти [⇨].
На континенті існує 54 незалежні держави, що є членами ООН і об'єднались в регіональну економіко-політичну організацію — Африканський Союз. Більшість з них виникли в процесі деколонізації другої половини XX століття й торують свій незалежний шлях крізь невирішені проблеми, що дістались їм від колоніальної епохи [⇨].
Етимологія
В античні часи не існувало єдиного топоніму для позначення сучасного материка Африка. Землі на захід від Єгипту в античні часи називали Лівією, від племені лібів[9]. Цей топонім від єгиптян ще за часів Гомера засвоїли древні греки. У III столітті до н. е. з'являються перші згадки про топонім Африка, яким тоді позначали землі навколо фінікійського міста Карфаген (сучасна територія північного Тунісу)[9]. Фінікійське афер означало «землі Карфагену»[10]. Можливо топонім «Земля афрів» (Africa terra) походить від назви місцевого берберського племені афрів, африків, іфригів. Назва народу походить від берберського ifri — «печера», тобто іфригі — «печерні жителі». У середні вікі мусульманська провінція Іфрикія зберегла цей корінь у своїй назві. У той час, як термін «Азія» використовували для позначення Малої Азії і земель на схід від неї. Спочатку Єгипет і Левант мали невизначений статус між Африкою та Азією, хоча як частина Перської імперії вони інколи включалися до більш узагальненого терміну «Азії». Розмежувальну лінію між цими двома континентами вперше означив географ Клавдій Птолемей (85-165), провівши головний меридіан через Александрію і зробивши Суецький перешийок та Червоне море межею між Азією та Африкою. Древні греки намагались виводити топонім від власної богині Афродіти, або семітської Астарти (Іштар)[10].
Після завоювання римлянами Карфагену 146 року до н. е. в результаті Пунічних війн, завдяки впливу греків Південної Італії цей топонім був перенесений на нову римську провінцію[9]. Єврейський історик I століття Йосип Флавій, стверджував, що топонім походить від імені Етера, онука Авраама від Кетури (Буття 25:4), чиї нащадки заселили Лівію. У історика VI століття Ісидора Севільського в його «Етимологіях» (том XIV, розділ 5.2) згадується трактування слова лат. aprica як «сонячний».
У середні віки істориком Левом Африканським (1495–1554) назва поширюється на все середземноморське узбережжя материка. Він запропонував гіпотезу походження назви від дав.-гр. α φρίκη — «без холоду/жаху». Але оскільки звуку ph на f в грецькій мові датується приблизно X століттям, то малоймовірно, що це справжнє походження топоніму.
-
Карта світу в «Етимологіях», видання 1472 року -
Європейська мапа Африки, 1570 рік
Єгиптолог-самоучка і поет Джеральд Мессі 1881 року висунув версію про походження слова від єгипетського виразу af-rui-ka — «повертатися обличчям до отвору Ка». Ка — це енергетичний дубль кожної людини, і «отвір Ка» означає лоно або місце народження. Африка, таким чином, для єгиптян означав «батьківщину»[11]. На думку радянського палеонтолога і письменника Івана Єфремова, слово «Африка» було засвоєно з давньоєгипетської греками як αφρος — «пінна країна». Що було пов'язано із зіткненням декількох видів течій, які утворюють піні вири на середземноморському узбережжі.
Природа
Географічне положення
Африка — другий за розмірами після Євразії материк, найбільший з материків Південної півкулі. Площа континенту становить 29,2 млн км² (з островами — 30,3 млн км²)[12]. Лежить в основному в екваторіально-тропічних широтах відразу в усіх чотирьох півкулях (більша частина в північній та майже вся в східній). Протяжність Африки з півночі на південь — 8000 км (від мису Рас-Енґела 37°21′ пн. ш. до найбільш південної точки — мису Голкового (Агульяс) 34°51′15″ пд. ш.), із заходу на схід у північній частині — 7500 км (від мису Альмаді 17°33′22″ зх. д. до мису Рас-Хафун 17°33′22″ сх. д.), у південній — 3100 км[12]. На на півночі Африка омивається Середземним морем, на заході безпосередньо Атлантичним океаном, на сході — Червоним морем та безпосередньо Індійським океаном[12]. Сполучається з Азією Суецьким перешийком завширшки 130 км, прорізаним Суецьким каналом. Від азійського Аравійського півострова відділений глибокою Баб-ель-Мандебською протокою (глибина не менше 182 м, загальна ширина 26,5 км)[13]. Від Європи відокремлюється відносно вузькою Гібралтарською протокою (14 км)[12][13].
Береги Африки слабо розчленовані, переважно високі, важкодоступні, довжина берегової лінії дорівнює 26 тис. км[12]. Найбільший півострів континенту — Сомалійський на заході. Затоки мало врізані і широко відкриті до океану. Найбільші з них: Гвінейська у центральній частині західного узбережжя, Сідра на півночі, Аденська — на сході[12][13]. Зручних бухт мало. Навколо берегів континенту відсутні великі за площею архіпелаги, найбільший острів Мадагаскар (587 тис. км²) лежить на схід від південних берегів і відділяється найдовшою протокою у світі — Мозамбіцькою (1670 км). До Африки належать також такі острови й архіпелаги: Мадейра, Канарські острови, Зеленого мису, Сан-Томе, Принсіпі, Вознесіння, Святої Єлени, Тристан-да-Кунья, Сокотра, Пемба, Занзібар, Мафія, Коморські, Амірантські, Сейшельські, Маскаренські острови та інші[13].
Геологія
Більшу частину континенту займає докембрійська Африканська платформа, що складається з кристалічних сланців, гнейсів, гранітів, базальтів та інших магматичних і метаморфічних гірських порід[12]. У північній частині континенту (Сахарська плита) фундамент платформи залягає на значній глибині, він перекритий потужним багатокілометровим чохлом палеозойсько-кайнозойських відкладів (у тому числі морськими), що утворились внаслідок вивітрювання, роботи вітру і поверхневих вод за мільйони років тектонічних вертикальних рухів[12][14]. Найбільшої потужності вони досягають у тектонічних улоговинах. У південній частині Африки (Південно-Африканський щит) докембрійський фундамент в цілому трохи піднятий, осадові відклади трапляються лише в окремих улоговинах і мають континентальний характер[12]. На північному заході Атлаські гори утворились під час герцинсько-альпійської складчастості з піднятого й зім'ятого в складки морського дна під час колізії з євразійською плитою; на півдні — герцинські Капські гори[12]. У мезозої, 180 млн років Африкано-Аравійський масив відколовся від прадавнього континенту Гондвана[14]. В кайнозої 60 млн років тому на сході континенту відбулися інтенсивні підняття, що зумовили утворення гірського рельєфу та зони розломів Великого Африканського рифту, що простяглися від гирла Замбезі до Суєцької затоки на 4 тис. км[14]. На місці цих розломів утворились Червоне море й більша частина озер Східної Африки. Уздовж ліній розломів активний вулканічно-сейсмічний пояс із численними вулканами (діючими та згаслими), частими землетрусами[12]. До недавнього геологічного часу (кінець крейди-олігоцен) Африкано-Аравійська платформа включала також Аравійський півострів і острів Мадагаскар, відділений сьогодні від основної частини платформи рифтовими зонами Суецької затоки, Червоного моря, Аденської затоки на північному сході та Мозамбікської протоки на сході[15]. Континент багатий на різноманітні корисні копалини: кам'яне вугілля, уран, алмази, нафта, природний газ, руди заліза, марганцю, хрому, кобальту, поліметалів, боксити, золото, платина, значні запаси фосфоритів, азбест, графіт та ін[12][15]. Розміщення корисних копалин пов'язане з тектонічною будовою материка. Так до магматичних і метаморфічних гірських порід фундаменту платформи приурочені рудні, до її чохла з осадових порід — нерудні або рудні осадового походження.
Рельєф
У рельєфі Африки переважають рівнини, плато і плоскогір'я, що лежать на висотах 200—500 м над рівнем моря (39 % площі) і 500—1000 м (28,1 %)[12]. Це пояснюється загальним підняттям усієї території Африки в кайнозойську еру. Низовини простягаються вузькими смужками уздовж узбережжя і займають близько 10 % площі материка, на гірські масиви припадає понад 23 % території[12]. За середніми висотами над рівнем моря (750 м) Африка поступається лише Антарктиді і Євразії. Перевага на материку вирівняного рельєфу зумовлена його платформною структурою. Прогинам і виступам Африканської платформи відповідають великі западини — Калахарі, Конго, Чадська та інші. Лавові плато і конуси поширені на Ефіопському нагір'ї і в Східній Африці, вінчають вершини Ахаггару і Тібесті, є в Судані (гора Марра), Камеруні (вулкан Камерун, гори Адамава), перекривають Драконові гори в Лесото.
Низька Африка. Північно-західну частину Африки займають рівнини і плато Сахари й Судану з переважними висотами 200—1000 м. У цій частині материка з глибоким заляганням фундаменту і широким розвитком осадового чохла переважають висоти менше 1000 м. Лише подекуди підносяться гірські масиви — Атлаські гори (гора Тубкаль, 4165 м), нагір'я Ахаггар (гора Тахат, 3003 м) і Тібесті (гора Емі-Кусі, 3415 м), Північно-Гвінейська височина (гора Бинтимані, 1948 м), плоскогір'я Азанде (гора Нагая, 1388 м), плато Дарфур (гора Марра, 3088 м), уздовж Червоного моря простягається хребет Етбай (гора Ода, 2259 м) та інші[12]. Поверхня дуже неоднорідна — височини чергуються з низовинами і плато. Глибокі улоговини, що лежать нижче рівня моря зосереджені переважно в північно-східній частині континенту: западина озера Ассаль (-150 м) в Афарській улоговині, западина Каттара (-133 м)[12].
Висока Африка. Південні та південно-східні частини континенту вищі, характерні висоти понад 1000 м. Найбільше піднята і роздроблена східна окраїна Африки у межах активізованої ділянки платформи, де простягається складна система східно-африканських розломів. У піднятих областях Високої Африки найбільшу площу займають цокольні рівнини і цокольні брилові гори, що обрамляють западини Східної Африки. Переважають плоскогір'я і брилові гори — Південно-Гвінейські гори, Ефіопське нагір'я (гора Рас-Дашан, 4620 м) круто обривається на сході й уступами знижується на заході, плоскогір'я Лунда-Катанга, Східно-Африканське плоскогір'я (гора Рувензорі, 5109 м), середньовисотні Капські гори (гора Севевіспуртпік, 2325 м) і Драконові (гора Табана-Нтленьяна, 3482 м)[12]. Найвищі вершини континенту являють собою конуси стратовулканів (Кіліманджаро, Меру)[12]. Великим уступом Драконові і плосковершинні Капські гори обриваються до Мозамбіцької низовини[14]. Внутрішні райони Південної Африки займають високі рівнини Калахарі, облямовані з заходу плоскогір'ями Намакваленд, Дамараленд, Каоко, зі сходу Драконовими горами.
-
Карта рельєфу Африки -
Кіліманджаро — найвища вершина континенту -
Западина озера Ассаль — найнижча точка континенту -
Ефіопське нагір'я -
Драконові гори
.jpg)
Аридні умови переважають на значній площі континенту, вони сприяють формуванню великих пустель — Сахари, Калахарі[12].
Клімат
Африка є найтеплішим материком планети[12]. Більша частина Африки лежить у тропічних зонах і тільки північні та південні окраїни — у субтропічних. Область Гвінейської затоки лежить в екваторіальному (екваторіальна конвергентна зона) постійно жаркому й вологому (до 100 % відносної вологості повітря); пояс від сахелю на півночі (Дакар—Хартум) до долини Замбезі на півдні — субекваторіальному постійно жаркому і перемінно вологому; Сахара і червономорське узбережжя на півночі та область Кару й Калахарі на півдні — тропічних пустельних і перемінно вологих; середземноморське узбережжя на півночі та крайній південь континенту — субтропічних кліматичних поясах із сухим теплим літом і вологою м'якою зимою[16][17].
Положення континенту в низьких широтах зумовлює значну величину радіаційного балансу[14]. Пересічна температура січня коливається від + 10 °C на півночі, до +30 °C на півдні, липня +25 °C і +12 °C, відповідно; в екваторіальній частині сезонні амплітуди менші за добові й коливаються навколо +24 °C; у тропічних поясах найбільші добові й сезонні коливання. Абсолютні мінімум температури повітря -4 °C (високо у позатропічних горах можливі морози -10 °C і випадіння снігу), максимум +57,8 °C (поблизу Триполі в Сахарі)[12].
Важливий кліматотвірний чинник — циркуляція повітряних мас. Постійні вітри, що дмуть над континентом — пасати та західні, приносять або сухе континентальне, або вологе морське повітря, в залежності від сезону[14]. Холодні океанічні течії, що омивають береги, сприяють зниженню температури повітря й утворенню прибережних пустель: Канарська на північному заході — прибережні частини Сахари, Бенгельська на південному заході — пустелі Наміб[17].
Розподіл атмосферних опадів дуже нерівномірний. В улоговині Конго, на Північно-Гвінейській височині — до 2000-3000 мм опадів на рік з рівномірним розподілом їх протягом року[12]. У саванах, де чітко виявлений сухий період, опадів 1000—1300 мм на рік, причому мінімум припадає на зиму. Абсолютний максимум — 9650 мм (біля підніжжя гори Камерун)[12]. У Судані і Східній Африці випадає до 500—1000 мм опадів, переважно влітку, в пустелі Калахарі та Наміб — 200—300 мм, на Сомалійському півострові — до 100 мм, у Сахарі — 50 мм і менше (атмосферні опади переважно у вигляді роси)[12]. На північних і південних окраїнах Африки, в зонах середземноморного типу клімату більше опадів випадає взимку, літо навпаки посушливе.
-
Зміна вегетації в залежності від сезону -
Карта інсоляції у Тропічній Африці -
Карта сили вітру у Тропічній Африці -
Середні річні температури повітря -
Середні річні значення атмосферних опадів
Великої шкоди ряду районів Африки, зокрема на заході, завдають посухи, що призводять до неврожаїв, загибелі посівів поголів'я худоби та голоду серед місцевого населення (особливо тяжкі наслідки дали посухи 1970-1980-х років у Сахелі)[12]. Небезпечним стихійним явищем влітку є ураганні сухі вітри розпеченого повітря в пустелях, або з них. У різних регіонах такі місцеві вітри називають по-різному: сірроко, самум, хамсин, харматан, шахалі. Такі вітри підвищують температуру повітря до +50 °С, а відносну вологість знижують до 0 %[14]. Нерідко їх супроводжують потужні, але короткотривалі (до пів години) піщані смерчі й пилові бурі, що засипають поля, будинки, поселення[14]. Своєрідним африканським стихійним лихом є нашестя величезних зграй сарани, що знищує врожай на полях за лічені години[14].
Внутрішні води
Річкова мережа континенту розділяється між басейнами Атлантичного (ріки Ніл, Сенегал, Вольта, Нігер, Конго, Оранжева) та Індійського океанів (ріки Вебі-Шебелі, Руфіджі, Замбезі, Лімпопо)[12][17]. Мережа дуже нерівномірна, розподіл річок материком, їхнє живлення та режим залежать від клімату. У приекваторіальній смузі за рахунок дощів річки повноводні цілорічно, тут густа сітка повноводних річок з широкими заболоченими долинами; в субекваторіальних районах річки повноводні тільки влітку[14]. Величезні простори тропічних районів зовсім позбавлені постійних водотоків, понад 30 % території континенту займають області внутрішнього стоку[12]. Тут водотоки пересихають від великого випаровування води і просотування в осадові породи. Живлення рік переважно дощове[12]. По околицях пустель тимчасові водотоки — ваді. Загальний обсяг річкового стоку дорівнює 5390 км³ на рік[12]. Річки Африки протікають через різні кліматичні області і характеризуються складним режимом. Профіль рівноваги русла їх здебільшого невироблений.
Найдовша річка континенту — Ніл (6671 км), що тече в меридіональному напрямку з півдня на північ. Він бере початок на Східноафриканському нагір'ї як Кагера, яка впадає до найбільшого озера континенту — Вікторія. З озера бере початок Білий Ніл, який має численні пороги і водоспади. Здолавши плоскогір'я, Ніл розливається плоскою рівниною й утворює найбільшу заболочену область — Судд. Після того, як Білий Ніл зливається з найбільшою притокою — Голубим Нілом, що збирає води з Ефіопського нагір'я, і приймає останню пиртоку Атбару, протягом 3 тис. км річка тече родючою долиною серед пустельних ландшафтів без жодного притоку[14]. На річці Асуанською греблею створено величезне водосховище Насер. Впадає Ніл до Середземного моря величезною дельтою, завбільшки з Крим[14]. Конго (Заїр) — друга за довжиною річка (4320 км) і перша за водністю на континенті (42 тис. м³/с, 1300 км³/рік) і друга у світі після Амазонки, бо двічі перетинає екватор і збирає свої води з приток північної та південної півкулі на величезній однойменній западині, що наповнюються поперемінно впродовж року під час відповідних дощових сезонів[14]. Великого значення для зрошення посушливих регіонів на заході має Нігер і Сенегал, на сході — Вебі-Шебелі.
-
Карта річкових басейнів континенту (нім.) -
Долина Нілу поблизу Луксору, Єгипет -
Конго в нижній течії -
Нігер у середній течії -
Водоспад Вікторія на Замбезі
Транспортне значення річок значно обмежене в зв'язку з великою кількістю порогів і водоспадів (Вікторія, Тугела, Стенлі, Лівінгстона та інші)[12].
Більшість озер Африки зосереджено у східній частині. Майже всі великі озера мають тектонічне походження улоговин (Великий африканський рифт), тобто знаходяться в розломах або прогинах земної кори — Танганьїка, Ньяса, Рудольф, Альберт, Ківу, Едуард[12][18]. Вони переважно витягнуті з півночі на південь, у напрямку розлому Великого африканського рифту, їх довжина набагато більша за ширину, вони мають значні глибини[18]. Найбільшим за площею озером материка є Вікторія (69,4 тис. км²), яке розміщене в прогині кристалічної платформи, тому порівняно неглибоке (80 м)[14]. Береги озера низькі, тут бувають припливи й відпливи, як на узбережжі океану, тропічні грози часто спричинюють шторми на його поверхні[14]. Танганьїка — друге за величиною на континенті (34 тис. км²) та друге за глибиною у світі після Байкалу (1470 м). Воно простягається вздовж тектонічного розлому з півночі на південь на 650 км, а ширина його становить від 40 до 80 км. Гірські кряжі довкола озера досягають позначки 2000 м[18]. Умовним продовженням Танганьїки на південь є озеро Ньяса (30,8 тис. км²), глибина якого сягає понад 700 м[18]. У посушливих районах Африки є багато безстічних, мілководних озер, що часто змінюють свої обриси (Чад, Нгамі, «шоти» на південь від Атлаських гір). Здебільшого вони реліктові, це залишки давніх великих водойм, що мають невелику глибину й змінну від сезону площу водного дзеркала[18]. Чад є найбільшим реліктовим озером континенту (до 27 тис. км²), яке під час посухи перетворюється на безліч дрібних озер, а в часи останнього флювіального періоду, коли Сахару вкривали савани, воно за розмірами могло змагатись із Каспійським морем. Вода цього мілководного озера (до 7 м) слабосолона й має стік у підземні води[14]. На північному заході Сахари і в Атлаських горах є тимчасові солоні озера — шоти[12]. Озера Африки, як річки, використовують як транспортні шляхи та для вилову риби на прокорм місцевим населенням[18].
-
Береги озера Вікторія -
Південні береги озера Чад -
Водосховище Насер у Єгипті -
На болоті Судд -
Оаза в Сахарі
В аридних районах велике значення мають підземні води, які утворюють великі артезіанські басейни[12]. Найбільші басейни зосереджені під безкраїми просторами Сахари і рівнинами Судану, вони залягають на глибинах від 20 до 2000 м[14].
Ґрунти і рослинність
В Африці чітко виявляється зональність ґрунтового і рослинного покриву. Флора Африка дуже своєрідна: понад 1/4 всіх родів квіткових рослин континенту — ендеміки[1]. В зоні багатоярусних вологих тропічних лісів (на північному узбережжі Гвінейської затоки та в басейні середньої течії Конго) на латеритних опідзолених ґрунтах ростуть фікуси, макарани, олійна і винна пальми, дерево кока, червоне та ебенове дерева, ліани й епіфіти[1]. У зоні саван, що утворилися на місці лісів і являють собою перехід від вічнозелених лісів до пустель, на червоних і червонобурих ґрунтах поширені баобаби, акації, пальми, мімози, канделябровидні молочаї та різні трави[1]. Рослинність пустель дуже розріджена, представлена ксерофітами. Для північної частини Сахари характерна злаково-чагарникова, для південної — чагарникова рослинність. Характерні сахарські лишайник леканора, верблюжа колючка, безлистий чагарник ретам, на засолених ґрунтах поширені галофіти; рослинність піщаних просторів складається здебільшого з ефемерів; у западинах ваді ростуть акації і тамарикс, в оазисах культивують фінікову пальму[1]. На північному заході пустелі Калахарі багато сукулентів; у пустелі Наміб росте унікальна рослина — вельвічія дивовижна[1]. На субтропічних окраїнах Африки поширені вічнозелені чагарники — маквіс[1]. У гірських районах збереглися мішані та хвойні ліси[1].
-
Рослинні біоми Африки -
Рослинність нагір'я Ахаггар, Сахара -
Савана у кратері Нгоронгоро -
Вологі тропічні ліси басейну Конго -
Алея баобабів на Мадагаскарі -
Вельвічія дивовижна у пустелі Наміб
.jpg)
.jpg)
.jpg)
Африка — є центром походження, або одомашнення таких цінних сільськогосподарських культур, як буряк, цибуля і капуста (долина Нілу), кавун (пустеля Калахарі), кава (Ефіопське нагір'я)[8].
Тваринний світ
Тваринний світ Африки різноманітний, багатий на види. На півночі континенту водяться безхвості мавпи маготи, шакали, гієни, вівери, антилопи, дамани, страуси, кобри[1]. Сахара є центром розведення одногорбого верблюда дромедара. У саванах і напівпустелях на південь від Сахари живуть антилопи, зебри, жирафи, носороги, бегемоти, буйволи, слони, леви, гепарди, гієни, гамадрили і павіани. З птахів характерними є грифи, страуси, цесарки, турачі, рябки та інші[1]. У зоні тропічних лісів живуть людиноподібні мавпи — горили і шимпанзе; багато птахів (дятли, одуди, сірі папуги); жуків та метеликів[1].
-
Африканські слони -
Жирафа -
Білий носоріг -
Африканський лев -
Гепарди -
Африканські страуси
Природні зони
На просторах Африки добре проявляється закон широтної зональності. Екватор ділить континент майже навпіл, від нього у напрямку на північ та південь відбувається послідовна, майже симетрична зміна природних зон[18][14]:
- Вологі екваторіальні ліси багатоярусної будови з унікальною флорою і фауною сформувались в умовах спекотного і вологого екваторіального клімату на червоно-жовтих фералітних ґрунтах. Вони займають центральну частину річкового басейну Конго, окремі частини узбережжя Гвінейської затоки.
- Перемінно вологі субекваторіальні ліси слугують перехідною зоною від вологих лісів до рідколісь.
- Савани і рідколісся, як перехідна зона від вологих лісів до напівпустель, сформувалися в умовах субекваторіального клімату з чітко вираженими сухим і дощовим сезонами. Найпоширеніші ґрунти в саванах — червоно-бурі. За різноманіттям флори і фауни на одиницю площі, савани Африки не мають рівних собі серед інших природних зон.
- Напівпустелі сформувались в умовах сухого тропічного клімату із річною нормою атмосферних опадів 250 мм. На півночі це зона Сахелю, смуги опустелювання, де Сахара за допомоги людської діяльності поступово відбирає в савани родючі землі, перетворюючи їх на безплідну пустелю. На півдні це області навколо Калахарі, внутрішні райони Мадагаскару.
- Пустелі сформувались в умовах сухого тропічного клімату менше 200 мм. Ґрунтовий покрив майже відсутній, лише корки вивітрювання. Рослинність розріджена, без суцільного покриву, а тваринний світ дуже бідний і своєрідний, пристосований до сурових умов існування. На півночі це широка смуга найбільшої пустелі світу — Сахари, від Атлантичного узбережжя до берегів Червоного моря та Сомалійський півострів. На південному заході — прибережна пустеля Наміб і внутрішньоконтинентальна — Калахарі.
- Твердолисті вічнозелені ліси і чагарники сформувались в умовах субтропічного клімату з посушливим літом і м'якою вологою зимою із річною нормою атмосферних опадів 600 мм на коричневих ґрунтах з потужним гумусовим горизонтом. На півночі це прибережні райони Атлаських гір, на півдні — південне узбережжя, відокремлене від внутрішніх областей Капськими і Драконовими горами. Переважно освоєні людиною під сільськогосподарські угіддя (виноградники, плантації цитрусових, поля зернових), тому рослинність і тваринний світ сильно видозмінений, окультурений.
- Області висотної поясності добре розвинені на Ефіопському нагір'ї, у горах Атлас, Рувензорі, Адамава, Драконових, у гірських масивах Мадагаскару.
Охорона природи
До найгостріших екологічних проблеми Африки відносять:
- Глобальне потепління впливає на всі природні елементи й аспекти людського життя, особливо відчутне воно в уразливих африканських примітивних спільнотах, чиє життя досить сильно залежить від балансу природних факторів навколишнього середовища їхнього існування.
- Знищення екваторіальних і гірських лісів заради цінної деревини, заготівлі дров на паливо для приготування їжі, екстенсивного розширення сільськогосподарських угідь призводить до порушення рослинного покриву й деградації ґрунтів. За XX століття було знищено ¾ африканських лісових масивів[14]. Особливо значні зміни припадають на регіон Судану та Мадагаскар. Такими темпами до середини XXI століття на місці більшості лісів континенту будуть плантації какао, олійної пальми, бананів, арахісу, присадибні ділянки та безплідні бедленди.
- Спустелення саван. З 1960-х років Сахара просунулась на 200 км на південь і збільшила свою площу на тисячі км². У зоні Сахелю ведуться роботи зі створення лісозахисних смуг.
- Зменшення видової кількості рослин і тварин, зникнення окремих ендемічних видів. Через культуру полювання білих колонізаторів на континенті знищено квагг, камерунського чорного носорога (через попит з боку китайської народної медицини під прицілом браконьєрів перебувають усі носороги), лев берберійський[19]. На острові Мадагаскар через демографічних вибух і розширення сільськогосподарських угідь майже повністю знищено природні ліси, ½ видів тварин вже зникли (палеопропітек, фоса велетенська, епіорніс) або перебувають під загрозою зникнення (лемури)[19]. На Маскаренських островах винещений дронт, чубатий і родрігеський папуги, рудий пастушка[19].
-
Висихання озера Чад, як елемент спустелювання -
Водна проблема населення Африки -
Знищення гірських лісів в Уганді -
Квага у Лондонському зоопарку, 1870 рік -
Дронт у Оксфордському музеї -
Чорні носороги в кратері Нгоронгоро
.jpg)
Щоб зберегти природу, на континенті створено більше 100 заповідників і національних парків — природоохоронних територій з різним ступенем недоторканості дикої природи. В Африці вони займають великі площі в різних природних зонах — гірських і рівнинних, у вічнозелених лісах, саванах і пустелях. Найбільші та найвизначніші з них: Етоша-Пан, Аддо, Крюгер (один з найстаріших, заснований 1898 року на річці Лімпопо), Серенгеті (найвідоміша територія африканської савани заповідана 1940 року, якою мігрують величезні стада копитних на яких полюють різноманітні хижаки — «африканський рай для тварин»), Нгоронгоро (створений 1959 року в кратері згаслого вулкана), Порту-Алешандрі (Ангола), Цаво (Кенія), Кафуе (Замбія), Рувензорі-Маунтінс (створений для захисту гірських горил і шимпанзе у лісах однойменних гір)[1][14][18]. Створення заповідних територій сприяє збереженню рідкісних рослин, унікального тваринного світу та окремих природних комплексів. Завдяки їм кількість багатьох видів тварин, що перебували на межі зникнення, відновлена. Найрізноманітніша фауна, флора, мальовничі краєвиди приваблюють до Африки величезну кількість екотуристів[14][18]. Уряди багатьох країн заборонили на своїй території полювання на диких тварин і борються з браконьєрами. Уряд Малі бореться з випалювачами лісів не тільки адміністративними штрафами, але й кримінальним переслідуванням[18].
Станом на 2015 рік 89 об'єктів континенту занесено до списку Світової спадщини ЮНЕСКО, з яких 37 є об'єктами природи (займають 9 % території континенту): Велика Рифтова долина (Ефіопія), гори Кіліманджаро (Танзанія) і Кенія (Кенія), Драконові гори (Лесото), озеро Ньяса з унікальною іхтіофауною цихлідових (Малаві), водоспад Вікторія (Замбія), дельта Окаванґо (Ботсвана), пустеля Наміб (Намібія), астроблема Вредерфорт (ПАР), тропічні ліси і ерозійне утворення Цінгі-де-Бемарага Мадагаскару тощо[20]. Лідерами за кількістю об'єктів Світової спадщини є Ефіопія, Марокко, Туніс, Алжир, Єгипет, Танзанія та Південно-Африканська Республіка. Найбільше таких об'єктів припадає на східну й південну частини континенту, на зону саван і рідколісся[18].
Історія
Історія Африки донині залишається недостатньо вивченою, багато питань не досліджено, значна частина моментів докладно не прояснена. Цей материк вважається колискою людської цивілізації. Африка — прабатьківщина людства (найдавніші археологічні рештки мають вік 2,7 млн років), тут відбувались перші етапи антропогенезу, звідси давні люди розселялись по всьому світу[14].
Багато тисяч років тому Африка виглядала зовсім не так, як зараз. Територія пустелі Сахари, наприклад, була саванною, цілком сприятливою місцевістю для поселення і землеробства і була заселена людьми. Вся територія Сахари була тоді родючою землею, там знайдено безліч предметів побуту. Це говорить про те, що люди тут займалися і землеробством і полюванням і рибальством, а також мали свою культуру. Саме в той час і зароджувалося перше мистецтво живопису Африки. Згодом, коли савана стала перетворюватися на пустелю, племена і народи звідси рушили на південь. На територіях Африки, південніше Сахари, також знаходять залишки древніх цивілізацій. Їх декілька і вони всі примітні своєю розвиненою металообробкою.
Давня доба
Найбільш розвинуті цивілізації неоліту і початку доби металів охоплювали Північну та Північно-Східну Африку — Стародавній Єгипет, Куш, Карфаген, Аксумське царство. Береги Північної Африки були відомі єгиптянам з II тисячоліття до н. е. У VI столітті до н. е. континент морем обігнули фінікійці[1].
Найбільш добре вивчена і описана єгипетська цивілізація. Долиною Ніла пролягали основні торговельні шляхи того часу, і постійно відбувалося спілкування з іншими сусідніми і більш віддаленими народами. Каїр досі залишається найбільшим містом в Африці, центром взаємодії і торгівлі народів Африки, Азії та Європи. Першу подорож навколо Африки було скоєно з ініціативи єгипетського фараона Нехо 600 року до н. е. Стародавнім фінікійцям вдалося здійснити подорож навколо континенту і відкрити нові землі.
Менш вивчена стародавня гірська цивілізація Абіссінії, центром якої в давнину було місто Аксум. Це територія Великого Африканського Рогу, тут пролягає найдавніший тектонічний розлом, рифтова зона, і гори, що тут досягають висоти понад 4000 м. Географічне положення країни забезпечувало суверенний розвиток з невеликим впливом інших культур.
Судячи зі знахідок археологів добувати і обробляти метали навчилися тут задовго до того, як це ремесло було освоєно іншими культурами. І відомо, що сусіди охоче торгували з жителями цих місць, оскільки були зацікавлені в придбанні якісних виробів з металу. Весь Стародавній Схід, Єгипет, Індія і Палестина везли з Африки залізо і золото. Навіть Римська імперія торгувала з країною Офір, як вони називали ці багатющі землі. Звичайно, заїжджаючи за товарами стародавні купці везли сюди і свої предмети побуту, звичаї та легенди, що забезпечувало змішання культур Африки та інших континентів.
Античність
У першому тисячолітті до н. е. північне середземноморське узбережжя континенту заселили фінікійці. На території сучасного Тунісу вони утворили могутню державу з центром у Карфагені. Пізніше, переселяючись до Великої Греції (на території сучасної Італії), давні греки також розпочали колонізацію африканських берегів. Зазнавши поразки від Римської республіки під час Пунічних воєн Карфагенська держава у західному Середземномор'ї припинила існування. До початку нашої ери все середземноморське узбережжя континенту увійшло до складу Римської імперії.
З гідно з деякими сучасними історичними дослідженнями, одним з перших місць в Тропічній Африці, де розвинулась і сформувалась у III столітті до н. е. цивілізація, була Гана. Південніше і навколо неї також виникали різні осередки культур.
На початку нашої ери східне узбережжя материка стало відоме австронезійським народам з Південно-Східної Азії, які відкрили і колонізували острів Мадагаскар[1].
Середньовіччя
У середні віки, після завоювання північної частини континенту (Магрибу), араби поклали початок дослідженню цієї частини материка[1]. Араби зчинили сильний вплив на становлення культур у всій північній, західній і східній Африці. З Магрибу арабські торговці налагодили широку мережу караванної транссахарської торгівлі з країнами Сахелю та екваторіальної Африки, що лежали південніше Сахари. Утворюється єдина область Суданської цивілізації, що тягнеться від Сенегалу до басейну Нілу. Тут стали виникати нові мусульманські імперії - Малі, Сонгаї і Гана. На південь від суданських областей місцеві народності формують власні цивілізації, утворюють міста. Більшість африканських цивілізацій, відомих історикам, переживало підйом до кінця XVI століття. Під нім впливом арабів стала швидше розвиватися торгівля і з'являтись нові міста також в Нубії, Судані та вздовж східного узбережжя Африки (узбережжя Суахілі) аж до Софали в Мозамбіцькій протоці на півдні континенту.
На початку XV століття східне узбережжя Африканського континенту відвідали три китайські експедиції адмірала Чжен Хе.
В епоху середньовіччя Африка викликала інтерес і у європейців. Починаючи з X століття молоді європейські морські республіки, такі як Амальфі, Піза, Генуя і Венеція налагодили активну торгівлю через Середземне море з африканськими портовими містами в Єгипті та Іфрикії, що знаходились в руках арабів. Італійські торговці закуповували в Александрії, Махдії, Триполі та інших африканських містах такі екзотичні східні товари як прянощі, текстиль, африканське золото та слонову кістку і перепродували їх в Європі. Усі східні товари були на той час неймовірно дорогими і це спонукало європейських мореплавців шукати прямі морські шляхи до Індії та Південно-Східної Азії, щоб не користуватися посередництвом арабських торговців. Проте до початку XV століття усі знання європейців про Африканський континент обмежувались середземноморським узбережжям Північної Африки. Жоден європейський мореплавець не наважувався в ті часи проникнути південніше мису Буджур на західноафриканському узбережжі, що знаходиться на широті Канарських островів в сучасному Марокко.
-
Цивілізації Африки в доколоніальну епоху
Епоха Великих географічних відкриттів
Перші морські експедиції вздовж західного узбережжя Африки були організовані португальським принцом Енріке Мореплавець. Від 1430 року він надсилав своїх капітанів із завданням оминути мис Буждур. 1434 року капітан Жил Еанеш після невдалої першої спроби оминув цей мис і започаткував тим самим епоху Великих географічних відкриттів. У своїх донесеннях принцу Енріке Еанеш доповідав, що судну вдалося пройти на 50 ліг (150 миль) уздовж африканського узбережжя далі мису Буждур і ніде не було помічено слідів присутності явних ворогів, причому «плисти під вітрилами тут так само легко, як і у нас вдома, а країна ця багата і усього в ній в достатку». 1441 року Нуну Тріштан дійшов до Білого мису і досягнув затоки Арґен, де він захопив на африканському узбережжі та доставив до Португалії першу партію африканських рабів. 1444 року Дініш Діаш відкрив гирло річки Сенегал і досягнув мису Кабо-Верде (14°45' пн. ш.). На цьому етапі португальці обійшли морем наземні караванні шляхи мусульман (арабів і берберів) через Сахару, що постачали золото та рабів до Середземномор'я. Альвізе Кадамосто, венеційський мореплавець на службі принца Енріке у своєму першому плаванні 1455 року досягнув гирла річки Гамбія, а наступного року став першим європейцем, що дістався до миса Рохо, гирла річки Геба та відкрив острови архіпелагу Біжагош. За його твердженнями на зворотному шляху він відкрив декілька з островів архіпелагу Кабо-Верде. Пізніше за право першовідкривачів островів Зеленого Мису сперечалися Антоніо Нолі та Діогу Гомеш, інші капітани принца Енріке, що досліджували західноафриканське узбережжя.
-
«Атлас Корбітіс», 1400 рік -
Пам'ятник Енріке Мореплавцю в Лісабоні -
«Встановлення падрану в гирлі Конго португальцями», Роке Гамейро, 1917 рік -
Караки Бартоломеу Діаша на шляху до Мису Доброї Надії -
Мис Доброї Надії
.jpg)
.png)
Після смерті принца Енріке, його справу продовжив португальський король Жуан II. Він відправив до Африки нові експедиції, які очолювали Діогу Кан і Бартоломеу Діаш. У лютому 1486 року у пошуках морського шляху до Індії Бартоломеу Діаш першим з європейців обігнув Африку з півдня і вийшов у води Індійського океану. Саме під час цієї експедиції було відкрито мис Доброї Надії. Бартоломеу Діаш назвав цей мис Мисом Бурь, але пізніше португальський монарх запропонував сучасну назву, оскільки відкриття цього мису відкрило європейцям довгоочікуваний торговий шлях до Індії та Китаю. У перші десятиліття XVI століття португальськими експедиціями на чолі з Васко да Гама, Педру Алварешем Кабралом, Франсішку де Альмейдою та Афонсу де Альбукерке було досліджене східне узбережжя материка, а деякі його міста були завойовані португальцями або потрапили під їх контроль.
Епоха колоніалізму
До середини XVI століття, заради економічного освоєння американських колоній, іспанцями і португальцями була розгорнута активна трансатлантична работоргівля. Вона значно перевищила за своїми масштабами арабо-берберську работоргівлю через Сахару та східним узбережжям континенту, докорінно змінила расовий склад країн Карибського басейну, Гвіани, Бразилії, пізніше південних штатів США. Африка в очах європейців виглядала багатим джерелом природних і людських ресурсів. Успіхи в работоргівлі спонукали європейців, і турків колонізувати територію Африки. До середини XVII століття вся Північна Африка (окрім Марокко) потрапила під контроль Османської імперії. Відбувається штучне насадження не властивих раніше для даної місцевості способів життя, взаємин і культур; грабіж природних ресурсів, поневолення основних народів і знищення автентичних культур та історичної спадщини.
Після Берлінської конференції 1884 року, протягом трьох десятиліть років відбувся остаточний поділ Африки між колоніальними державами. Європейські держави, які вступили в індустріальну епоху до 1900 року розділили між собою всю територію Африки, тільки дві африканські держави (Ефіопія і Ліберія) зберегти свою незалежність. Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія, Іспанія та Португалія — всі мали свої колонії, межі яких постійно коректувалися і переглядалися. Внутрішні райони континенту з XVI століття досліджували португальці, в наступні сторіччя до них приєднались також англійці, французи і німці. Особливо інтенсивні дослідження внутрішніх районів материка припадають на XIX століття, це експедиції Девіда Лівінгстона, Генріха Барта, Джона Спіка, Генрі-Мортона Стенлі, Фредеріка Кайо та інших[1]. У дослідженні природи Африки брали участь російські мандрівники німецького (Вільгельм Юнкер) та українського походження (Єгор Ковалевський)[1]. Останній описав рельєф маловідомого Ефіопського нагір'я, першим висловив припущення, що головним витоком Нілу є саме Білий, а не Голубий[14].
-
Арабська работоргівля -
Білі людолови -
Трикутна торгівля -
Берлінська конференція, 1884 рік -
Сесіль Родс і його проєкт трансафриканського телеграфу
У результаті поразки в Першій світовій війні Німеччини її колонії (Тоголенд, Камерун, Південно-Західна і Східна Африка) були відібрані на користь Британії, Франції, Південно-Африканського Союзу і Бельгії. 1922 року отримав незалежність Єгипет
Деколонізація
Після Другої світової війни швидко почався зворотний процес деколонізації. Але через те, що раніше всі кордони колоніальних територій проводилися штучно, без урахування відмінності народів і розселення племен, після здобуття незалежності майже у всіх країнах відразу розпочалися громадянські війни. Для більшості країн західна конституційна модель плюралістичної демократії виявилася недієздатною і була замінена диктаторськими утвореннями під ширмою президентських режимів, які були органічними для політичних еліт цих країн[21]. Влада диктаторів, міжусобні війни, постійні військові перевороти і як наслідок — економічні кризи і зростаюча бідність — все це було і залишається головним «досягненням» місцевих правлячих кіл. Тим не менше, тут зберігся достатній потенціал для відродження та подальшого розвитку місцевих народів.
-
Хронологія проголошення країнами незалежностей -
Військові конфлікти впродовж 1980-1996 років
Політика
Районування
За природними, історичними та соціально-економічними чинниками країни Африки поділяють на такі регіони:
- Північна Африка — область Атлаських гір, що оточують внутрішнє плато, північні та центральні частини Сахари — найбільша у світі тропічна пустеля, що займає 1/3 площі Африки. На півночі він омивається водами Середземного моря, на заході Атлантичним океаном, на сході — водами Червоного моря Індійського океану. До цього регіону відносяться країни Магрибу (Марокко, Алжир, Туніс, Західна Сахара), Лівія, Єгипет і Судан[22]. Інколи до регіону додають близькі за культурно-економічними і політичними зв'язками такі сахарські країни — Мавританія, Малі, Нігер, Чад.
- Західна Африка — регіон на південь від Сахари до узбережжя Гвінейської затоки, на заході до гір Адамава і басейну озера Чад. До цього регіону відносяться такі країни — Бенін, Буркіна-Фасо, Кабо-Верде, Кот-д'Івуар, Гамбія, Гана, Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Малі, Мавританія, Нігер, Нігерія, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того[22]. Інколи в регіон об'єднують також північно-західні країни континенту — Алжир, Марокко, Туніс, САДР.
- Центральна Африка — басейн Конго та прилеглі території. До цього регіону відносяться такі країни — Габон, Екваторіальна Гвінея, Камерун, ДР Конго, Республіка Конго, Сан-Томе і Принсіпі, ЦАР, Чад[22]. Інколи до регіону додають близькі за культурно-економічними і політичними зв'язками такі країни — Руанда, Бурунді, Уганда, Малаві та Замбія. Анголу часто включають до складу Південної Африки.
- Східна Африка — від Абісинського нагір'я до річки Замбезі, область нагір'їв і плато висотою 1000 м і більше, розбитих скидами, з проявами вулканізму. До цього регіону відносяться такі країни — Бурунді, Джибуті, Еритрея, Ефіопія, Замбія, Зімбабве, Кенія, Комори, Маврикій, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Південний Судан, Руанда, Сейшели, Сомалі, Танзанія[22]. Інколи до регіону додають близький за культурно-економічними і політичними зв'язками Судан, або обмежують на півдні кордонами Танзанії.
- Південна Африка — на південь від вододільного плато Конго — Замбезі, зайнята широкою западиною Калахарі, оточеною горами, що південніше переходить у високі плоскогір'я Вельду і далі на південь Великим ескарпом, Капськими і Драконовими горами переходить у нешироку прибережну смугу низовин на узбережжі Індійського океану. До цього регіону відносяться такі країни — Південно-Африканська Республіка, Лесото, Есватіні, Намібія і Ботсвана[22]. Інколи до регіону додають близькі за культурно-економічними і політичними зв'язками такі країни — Ангола, Замбія, Зімбабве, Мадагаскар, Малаві, Мозамбік, Комори і Маврикій.
Країни
Формування політичної карти
Більшість африканських держав довгий час були колоніями європейських держав. Політична карта Африки набула сучасного вигляду внаслідок краху колоніальної системи імперіалізму після Другої світової війни та успіхів національно-визвольних рухів[23]. Наприкінці XIX століття розпочались колоніальні загарбання, до початку Першої світової війни весь континент був розділений між Великою Британією (переважно східна та південна частини та ряд колоній у Західній Африці), Францією (північно-західна частина, Мадагаскар), Португалією (Ангола, Мозамбік та ряд островів), Бельгією (Конго), Іспанією (ряд колоній на західному узбережжі), Італією (Лівія, Еритрея, Сомалі), Німеччиною (Камерун, Того, Намібія і Танзанія)[23]. Незалежними залишались лише Ефіопія (країна з давньою історією на відносно неприступному Ефіопському нагір'ї), Ліберія (країна звільнених чорношкірих рабів зі США, заснована 1847 року), Єгипет (що номінально став незалежним від Османської імперії, але фактично залишався у залежності від британської корони до 1922 року) та Південна Африка (отримала статус домініону 1910 року)[23]. За результатами Першої світової війни Німеччина втратила всі свої колонії[23].
Закінчення Другої світової війни ознаменувало собою початок деколонізації Африки[23]. За період 1947—1977 років на континенті півсотні держав здобули незалежність. Так 1951 року незалежність здобуло Об'єднане Королівство Лівія (з 1969 по 2011 — Джамахірія), 1956 — Судан, Королівство Марокко і Туніс, 1957 — Гана, 1958 — Гвінея[23]. 1960 рік став роком Африки, незалежність здобули 17 країн: Берег Слонової Кістки (з 1986 — Кот-д'Івувар), Республіка Верхня Вольта (з 1984 — Буркіна-Фасо), Габон, Дагомея (з 1975 — Бенін), Камерун, ДР Конго (з 1971 по 1997 — Республіка Заїр), Конго (з 1969 по 1992 — Народна Республіка Конго), Мавританія, Малагасійська Республіка (з 1975 по 1992 — Демократична Республіка Мадагаскар, з 1992 — Республіка Мадагаскар), Малі, Нігер, Нігерія, Південно-Африканська Республіка, Південна Родезія (з 1980 — Зімбабве), Сенегал, Сомалі, Танганьїка, Того, Центральноафриканська Республіка (з 1976 по 1979 — Центральноафриканська імперія), Чад[23]. 1961 року незалежність здобула Сьєрра-Леоне, 1962 — Алжир, Бурунді, Руанда, Уганда, 1963 — Кенія, 1964 — Замбія, Малаві, Республіка Занзібару і Пемби, яка того ж року об'єдналась із Танганьїкою в Об'єднану Республіку Танзанію, 1965 — Гамбія, 1966 — Ботсвана, Лесото, 1968 — Маврикій, Свазіленд (з 2018 — Есватіні), Екваторіальна Гвінея[23].
Після революції гвоздик і повалення режиму Салазара в Португалії у квітні 1974 року зазнала краху португальська колоніальна імперія — незалежність здобули Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік, Острови Зеленого Мису (з 1986 — Кабо-Верде), Сан-Томе і Принсіпі[23]. 1975 року здобули незалежність Коморські Острови, після повалення режиму Франко Іспанія деколонізувала територію Західної Сахари (колонії Ріо-де-Оро, Сегієт-ель-Хамра). 1976 року незалежність здобули Сейшельські Острови, 1977 — Джибуті (колишня колонія — Французька Територія Афарів та Іса)[23]. 1990 року Намібія звільнилась від окупації ПАР, 1993 — Еритрея в результаті війни відділилась від Ефіопії, 2011 — Південний Судан вийшов зі складу Судану.
Сучасний стан
В Африці розташовано 65 держав і території, з яких 54 незалежні й суверенні, а 11 є невіддільною частиною інших, метрополії яких знаходяться поза континентом — Сеута, Мелілья, Плазас-де-Соберанья і Канарські Острови (
Іспанія), Мадейра (
Португалія), Сокотра (
Ємен), Майотта (
Франція), Пелагські острови (
Італія), або перебувають в іншому залежному стані — Реюньйон і острови Епарсе, частина Французьких Південних і Антарктичних Територій ( Франція), Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да-Кунья (.svg){kind=small}
Велика Британія). Окрім цих країн на континенті існує частково визнана держава Сахарська Арабська Демократична Республіка (САДР) і ніким невизнаний Сомаліленд (колишня британська колонія, північна частина федеративного Сомалі). За минулі десятиліття різні національні сепаратистські рухи проголошували ряд невдалих держав (Азавад у Малі, Пунтленд та інші у Сомалі, Амбазонія у Камеруні та інші).
Найбільша країна Африки — Алжир (2,38 млн км²), найменша — Сейшели (архіпелаг в Індійському океані на схід від материка загальною площею суходолу 455 км²), найменша континентальна держава — Гамбія (11,3 тис. км²). Серед незалежних африканських країн 6 острівних — Кабо-Верде, Сан-Томе і Принсіпі, Маврикій, Сейшели, Комори і Мадагаскар; 16 внутрішньоконтинентальних — Малі, Нігер, Чад, Буркіна-Фасо, ЦАР, Південний Судан, Ефіопія, Бурунді, Руанда, Уганда, Малаві, Замбія, Зімбабве, Ботсвана, Есватіні, Лесото; 38 держав з виходом до морів і океанів.
За формою державного устрою переважна більшість держав континенту унітарні, лише 6 з них федерації — Нігерія, Судан, Південний Судан, Ефіопія, Сомалі, Коморські Острови. За формою державного правління політична карта континенту більш строката. 3 держави зберігають монархічну владу — Марокко, Лесото, Есватіні. В останній влада монарха нічим не обмежена — абсолютна монархія, у двох перших існує конституційний поділ гілок влади. Усі інші африканські держави мають республіканське правління. У САДР і Еритреї зберігається однопартійний незмінний диктат від самого проголошення суверенітету. Більшість республік президентські та напівпрезидентські. У ПАР та Ботсвані президента обирає парламент. Ефіопія, Сомалі та Маврикій — парламентські республіки.
| Герб | Прапор | Суверенні держави та залежні території
|
Площа (тис. км²) |
Населення[24] (млн осіб) |
Рік | Густота населення (осіб/км²) |
Столиця | Карта регіону |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Північна Африка | ||||||||
| Файл:Seal of Algeria.svg | 
|
Алжир | 2381,74 | 34,18 | 2009 | 14 | Алжир | 
|
|
|
Єгипет[a] | 1001,45 | 82,87 | 2012 | 83 | Каїр | |
|
|
Лівія | 1759,54 | 6,31 | 2009 | 4 | Триполі | |
|
|
Марокко | 446,55 | 35,74 | 2017 | 78 | Рабат | |
|
|
Судан | 1861,48 | 30,89 | 2008 | 17 | Хартум | |
|
|
Туніс | 163,61 | 10,49 | 2009 | 64 | Туніс | |
|
|
Західна Сахара[b] | 266,00 | 0,41 | 2009 | 2 | Ель-Аюн | |
|
|
Канарські Острови[c] | 7,50 | 2,15 | 2017 | 226 | Лас-Пальмас, Санта-Крус[d] | |
|
|
Мадейра[e] | 0,80 | 0,25 | 2001 | 307 | Фуншал | |
|
|
Мелілья[c] | 0,01 | 0,09 | 2001 | 5,5 | — | |
|
|
Пелагські острови[f] | 0,03 | 0,006 | 2011 | 247 | Лампедуза | |
|
|
Сеута[c] | 0,02 | 0,09 | 2001 | 3,6 | — | |
| Східна Африка | ||||||||
|
|
Бурунді | 27,83 | 8,99 | 2009 | 323 | Гітега | 
|
|
|
Джибуті | 23,00 | 0,83 | 2015 | 22 | Джибуті | |
|
|
Еритрея | 121,32 | 5,65 | 2009 | 47 | Асмера | |
|
|
Ефіопія | 1127,13 | 84,32 | 2012 | 75 | Аддис-Абеба | |
|
|
Замбія | 752,61 | 11,86 | 2009 | 16 | Лусака | |
|
|
Зімбабве | 390,58 | 11,39 | 2009 | 29 | Хараре | |
|
|
Кенія | 582,65 | 39,00 | 2009 | 66 | Найробі | |
|
|
Коморські Острови | 2,17 | 0,75 | 2009 | 347 | Мороні | |
|
|
Маврикій | 2,04 | 1,28 | 2009 | 630 | Порт-Луї | |
|
|
Мадагаскар | 587,04 | 20,65 | 2009 | 35 | Антананаріву | |
|
|
Малаві | 118,48 | 14,27 | 2009 | 120 | Лілонгве | |
|
|
Мозамбік | 801,59 | 21,67 | 2009 | 27 | Мапуту | |
|
|
Руанда | 26,34 | 10,47 | 2009 | 398 | Кігалі | |
|
|
Сейшельські Острови | 0,46 | 0,09 | 2009 | 192 | Вікторія | |
|
|
Сомалі | 813,78 | 13,34 | 2009 | 21 | Могадішо | |
|
|
Південний Судан | 619,75 | 8,26 | 2008 | 13 | Джуба | |
|
|
Танзанія | 945,09 | 44,93 | 2009 | 43 | Додома | |
|
|
Уганда | 236,04 | 32,37 | 2009 | 137 | Кампала | |
|
.svg){kind=small}
|
Майотта[g] | 0,37 | 0,22 | 2009 | 490 | Мамудзу | |
|
|
Реюньйон[g] | 2,51 | 0,74 | 2002 | 296 | Сен-Дені | |
|
|
Сокотра[h] | 3,97 | 0,045 | 2005 | 11 | Хадібо, Калансія[i] | |
|
|
Французькі Південні і Антарктичні Території[g] | 439,78 | 0,0001 | 2019 | — | Сен-П'єр | |
| Центральна Африка | ||||||||
|
|
Ангола | 1246,70 | 12,80 | 2009 | 10 | Луанда | 
|
|
|
Габон | 267,67 | 1,51 | 2009 | 6 | Лібревіль | |
|
|
Екваторіальна Гвінея | 28,05 | 0,63 | 2009 | 23 | Малабо | |
|
|
Камерун | 475,44 | 18,88 | 2009 | 40 | Яунде | |
|
|
Демократична Республіка Конго | 2345,41 | 69,58 | 2012 | 30 | Кіншаса | |
|
|
Республіка Конго | 342,00 | 4,01 | 2009 | 12 | Браззавіль | |
|
|
Сан-Томе і Принсіпі | 1,00 | 0,21 | 2009 | 212 | Сан-Томе | |
|
|
Центральноафриканська Республіка | 622,98 | 4,51 | 2009 | 7 | Бангі | |
|
|
Чад | 1284,00 | 10,33 | 2009 | 8 | Нджамена | |
| Південна Африка | ||||||||
|
|
Ботсвана | 600,37 | 1,99 | 2009 | 3 | Габороне | 
|
|
|
Есватіні | 17,36 | 1,12 | 2009 | 65 | Мбабане | |
|
|
Лесото | 30,36 | 2,13 | 2009 | 70 | Масеру | |
|
|
Намібія | 825,42 | 2,10 | 2009 | 3 | Віндгук | |
.svg){kind=small}
|
|
Південно-Африканська Республіка | 1219,91 | 51,77 | 2011 | 42 | Преторія[j], Блумфонтейн[k], Кейптаун[l]. | |
| Західна Африка | ||||||||
|
|
Бенін | 112,62 | 8,79 | 2009 | 78 | Порто-Ново | 
|
|
|
Буркіна-Фасо | 274,20 | 15,75 | 2009 | 57 | Уагадугу | |
|
|
Гамбія | 11,30 | 1,78 | 2009 | 158 | Банжул | |
|
|
Гана | 239,46 | 23,83 | 2009 | 100 | Аккра | |
|
|
Гвінея | 245,86 | 10,06 | 2009 | 41 | Конакрі | |
|
|
Гвінея-Бісау | 36,12 | 1,53 | 2009 | 43 | Бісау | |
|
|
Кабо-Верде | 4,03 | 0,43 | 2009 | 107 | Прая | |
|
|
Кот-д'Івуар | 322,46 | 20,62 | 2009 | 64 | Ямусукро, Абіджан[m] | |
|
|
Ліберія | 111,37 | 3,44 | 2009 | 31 | Монровія | |
|
|
Малі | 1240,00 | 12,67 | 2009 | 10 | Бамако | |
|
|
Мавританія | 1030,70 | 3,13 | 2009 | 3 | Нуакшот | |
|
|
Нігер | 1267,00 | 15,31 | 2009 | 12 | Ніамей | |
|
|
Нігерія | 923,77 | 166,63 | 2012 | 180 | Абуджа | |
|
|
Сенегал | 196,19 | 13,71 | 2009 | 70 | Дакар | |
|
|
Сьєрра-Леоне | 71,74 | 6,44 | 2009 | 90 | Фрітаун | |
|
|
Того | 56,79 | 6,02 | 2009 | 106 | Ломе | |
|
|
Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да-Кунья[n] | 0,42 | 0,008 | 2012 | 13 | Джеймстаун | |
| Загалом: | 30368,61 | 1 001,32 | 2009 | 33 | ||||
Правова система
Кожна африканська країна характеризується притаманними лише їй рисами правового життя, але водночас усі вони мають багато спільних рис, зумовлених особливостями історичного та соціально-економічного розвитку. Правові системи африканських країн формувалися протягом багатьох століть через взаємний вплив місцевого звичаєвого і західного прав. Тисячоліттями життя африканців регулювалося звичаями різних традицій, монархічних і з демократичних, матріархальних і патріархальних[21]. Великий вплив на розвиток права справили середньовічні ідеї ісламу, що сприяв рецепції мусульманського права (країнами Північної Африки), та християнства модерного часу, яке дозволило засвоїти західноєвропейські норми континентального і загального права[21]. За доби колоніалізму поряд з традиційними судовими органами створювалися суди європейського типу, але формування нової правової системи було неможливим за існування віджилих форм управління суспільством[21]. З 1946 року майже на всіх територіях французької Західної Африки почали застосовувати кримінальний кодекс метрополії; водночас в британських колоніях запроваджувалися кодекси Великої Британії, для східних колоній — право Британської Індії; південніше Замбезі діяло романо-голландське право. Застосування звичаєвого права в багатьох регіонах та місцевостях було звужене до приватного[21]. Зі здобуттям незалежності у другій половині XX століття нові уряди підтвердили чинність усіх попередніх законів. У сфері приватного права спостерігаються процеси реабілітації цінностей звичаєвого права, з іншого — відмови від застарілих і примітивних норм. Популярними стали рухи, спрямовані на збереження та кодифікацію традиційних норм (Мадагаскар, Танзанія, Сенегалі, Нігерія). Велику роботу в цьому напрямку проведено науковцями Лондонської школи досліджень Сходу і Африки[21].
Населення
Африка другий після Євразії найбільш густонаселений континент. 2020 року Африку населяло 1,3 млрд людей і це число через великий природний приріст невпинно зростає[14].
Розселення
Заселений континент досить нерівномірно, середня густота — 30 осіб/км². Особливо густо заселені дельта (понад 1000 осіб/км²) і долина Нілу, узбережжя Середземного моря і Гвінейської затоки, південно-східне узбережжя[14]. Населення сконцентровано у прибережних районах, де зосереджені великі міста, морські порти вивозу продукції, сільськогосподарські плантації (середземноморські райони Магрибу, береги Гвінейської затоки, рівнини Нігерії)[25]. Низька густота населення у пустелях Сахара на півночі, Наміб і Калахарі на півдні та на півострові Сомалі, де є зовсім безлюдні території. Головними факторами слабкого заселення величезних площ континенту є природні умови (пустелі, вологі екваторіальні ліси, гірські території), історична спадщина європейської колонізації, наслідки системи работоргівлі[25].
Більша частина населення (70 %) живе в сільській місцевості, урбанізація на континенті ще не набрала таких темпів як в інших регіонах планети.
| № | Назва | Країна | Населення | № | Назва | Країна | Населення | ||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Лагос  Каїр |
1 | Лагос | Нігерія | 13 400 000 | 11 | Касабланка | Марокко | 3 360 000 |  Кіншаса  Йоганнесбург |
| 2 | Каїр | Єгипет | 9 540 000 | 12 | Найробі | Кенія | 3 138 000 | ||
| 3 | Кіншаса | ДР Конго | 5 528 000 | 13 | Хартум — Омдурман | Судан | 3 000 000 | ||
| 4 | Йоганнесбург | ПАР | 4 435 000 | 14 | Могадішо | Сомалі | 3 000 000 | ||
| 5 | Дар-ес-Салам | Танзанія | 4 365 000 | 15 | Аддис-Абеба | Ефіопія | 2 738 000 | ||
| 6 | Абіджан | Кот-д'Івуар | 4 210 000 | 16 | Дакар | Сенегал | 2 453 000 | ||
| 7 | Александрія | Єгипет | 4 110 000 | 17 | Преторія | ПАР | 2 346 000 | ||
| 8 | Алжир | Алжир | 3 916 000 | 18 | Кано | Нігерія | 2 153 000 | ||
| 9 | Кейптаун | ПАР | 3 497 000 | 19 | Ніамей | Нігер | 2 100 000 | ||
| 10 | Дурбан | ПАР | 3 468 000 | 20 | Хараре | Зімбабве | 1 903 000 | ||
Расово-етнічний склад
Африка центр зародження людства та активної фази початку антропогенезу, що засвідчили численні антропологічні знахідки середини XX століття в різних місцях материка викопних решток архантропів разом з примітивними знаряддями праці[26]. Протягом багатьох тисячоліть на континенті склалися різні етнічні групи населення. Сучасне населення Африки — конгломерат численних племен і народностей, який утворився в результаті автохтонного етногенезу, міграцій аборигенів континенту, переселення австронезійських народів (на Мадагаскарі), вторгнення арабів з Азії та європейської колонізації. В антропологічному, мовному, соціально-економічному і культурному відношенні населення континенту дуже різноманітне і належить до трьох великих, декількох малих і перехідних рас.
Різні типи негроїдної гілки великого тропічного стовбура населяють континент на південь від Сахари[26]. Представники її характеризуються темним кольором шкіри, кучерявим волоссям, прогнатизмом, широким носом, але ці ознаки дуже мінливі. Нілотські племена Східного Судану вирізняє надзвичайно темний, майже чорний колір шкіри. Нілоти з народностей динка і барі здавна славились виплавкою заліза, шилуки зберегли первіснообщинні відносини і родовий лад. Населення Західного Судану (волоф, серер, мандинго та інші) вирощує рис і просо. У землеробських народів Східної Африки (ваньямвезі та інших) збереглася типова для тропічної Африки підсічно-вогнева система землеробства (сільськогосподарські культури — кукурудза, ячмінь, бобові, батат). У народностей баганда, базиба (в районі озера Вікторія) основна культура — банани. Племена масаї, вагого та інші відомі скотарі (розводять рогату худобу — зебу). Народам Східної Африки було відоме примітивне ткацтво — виготовлення мбугу — матерії з лубу. У господарстві народів Західної Тропічної Африки основне місце належить мотичному землеробству. Основні сільськогосподарські культури — ямс, маніок, просо, кукурудза, бавовник. Народи Західної Африки досягли високої майстерності в плетінні циновок, різьбленні по дереву. В умовах тропічного лісу населення займається мисливством і рибальством (племена бангала). Народи Гвінеї і Конго ще до приходу європейців знали обробку металів (племена нупе, йоруба). І досі в південних районах Конго збереглися давні способи плавки руди. Тепер частина населення працює в гірничій промисловості.
Мала негрільська раса населяє тропічні ліси в басейнах річок Конго, Огове. Пігмеї одні з найменш низькорослих племен планети. Вони мають порівняно світлу, як для негроїдів, шкіру, тонкі губи, широкий ніс, невеликий середній зріст — 141—142 см. Традиційно займаються мисливством, збирають коріння та плоди.
На крайньому півдні в окрему малу південноафриканську расу виділяють бушменів і готтентотів, що населяють переважно малопридатні для господарства території району Калахарі й займаються полюванням і збиральництвом[26]. Для них характерний низький зріст, плоске вилицювате обличчя, жовтувато-бронзовувата зморшкувата шкіра[14]. У Південній Африці залишки цих племен займаються мисливством (до недавнього часу основна зброя їх — лук і стріли). Готтентоти в минулому заселяли значну територію Східної Африки, степи південної Африки, займались скотарством, полюванням, виплавляли залізо. Цілі племена готтентотів (нама) були винищені німецькими колонізаторами. Залишки готтентотів (близько 50—60 тис. осіб) живуть в Намібії.
На північному сході континенту в давнину в зоні контактів між негроїдами і європеоїдами сформувався ефіопський расовий тип. Це народи з темною шкірою червонуватого відтінку, темними волоссям і очима, правильними рисами обличчя, потовщеними губами — амхара, гала, тигре та інші. Мішані форми характерні й для деяких народів Західної Африки (фульбе, тубу, канурі та інші)[26]. Численні народи Ефіопії культивують пшеницю, теф, розводять коней, мулів, кіз та овець. У господарстві народів півострова Сомалі значне місце належить ремеслам: ткацтву, обробці дерева і металу.
Північну частину Африки населяють народи великої європеоїдної раси (переважно середземноморські типи)[26]. Їм властива порівняно смуглява шкіра, темні очі, вузьке обличчя і тонкий ніс. Сучасне арабо-берберське населення — землероби. У великих містах розвивається промислове виробництво — формується робітничий прошарок. В Єгипті дуже поширені ремісничі промисли (ткацтво, гончарство). Основне заняття населення в долині Нілу — вирощування бавовнику, рису і пшениці; в південній частині Судану — скотарство, мотичне землеробство (сіють просо, бобові) та рибальство. Нащадки вихідців з Європи (англійці, африканери (бури), французи, іспанці, італійці, португальці) становлять незначну частину населення материка. Здебільшого вони населяють помірні регіони півдня та сходу (ПАР, Кенія, Танзанія)[26].
У результаті змішання впродовж XVII—XIX століть прийшлого бурського населення з корінними народами та індійцями і китайцями, що їх завозили з Азії для роботи на плантаціях і копальнях, на півдні континенту виникли «кольорові»[26][14].
Малагасійці Мадагаскару (сакалава, мерина, бецилео та інші) належать до мішаного монголоїдно-негроїдного типу. Вихідці з островів Південно-Східної Азії заселили Мадагаскар історично порівняно недавно (2-1,5 тис. років тому) і пізніше зазнали значної метисації з прибульцями з континентальної Африки[26]. Основне заняття мальгашів — вирощування рису на зрошуваних землях та скотарство. В їхній матеріальній культурі багато спільних рис з матеріальною культурою народів їхніх предків з островів Індонезії (технології будівництва морських човнів і житла, обробки металу).
-
Етнолінгвістична карта Африки, 1996 рік (англ.) -
Жінка народу сомба, негроїдної раси -
Пігмеї, представники центральноафриканської раси -
Бушмен, представник південноафриканської раси -
Амхарська дівчина, представниця ефіопської раси -
Діти мальгашів
Населення Африки складається з численних племен, народностей і націй. До європейської колонізації народи Африки стояли на різних ступенях суспільного розвитку. Поряд з народами давньої високої культури — Єгипту, північної Африки, Західного Судану, Єфіопії та іншими, — які в давні часи створили свої держави, в районах тропічних лісів та пустель жили племена, що зберегли багато рис первісного побуту. Європейська колонізація супроводилась жорстокою експлуатацією, руйнуванням культури, масовим винищенням корінного населення цілого ряду областей і затримала розвиток африканських народів. Мільйони африканців були поневолені і вивезені до країн Америки. У народів Африки внаслідок різних умов їхнього історичного розвитку виробилися характерні етнографічні риси. Багато народів і народностей внаслідок колоніалізму опинились розділеними між різними країнами (фульбе, малінке, бамбара та ін.)[26]. Національно-визвольна боротьба в колоніальних і залежних країнах, здобуття незалежності, створення спільної національної економіки, зростання промислових і культурних центрів так і не вирішило остаточно питання етнічної консолідації у рамах нових націй, розвою національної самосвідомості серед різноманітних родоплемінних і локальних етнічних груп[26].
Мови
Мови населення Африки різноманітні і належать до багатьох окремих мовних сімей. Деякі з них поширені на великих територіях і споріднені з іншими мовами, інші є локальними, малопоширеними. Виділяють 6 лінгвістичних надсімей, 4 з яких відносяться до аборигенних, ареалом формування яких були терени континенту, а носіями двох інших є мігранти з Європи та Азії[26]:
- Афроазійська сім'я (семіто-хамітська). Об'єднує 240 мов та 285 млн носіїв. Це народи північної та північно-східної частини континенту (Магриб, Лівія, Єгипет, Судан, Африканський Ріг). Ця мовна сім'я об'єднує чотири окремих мовні групи:
- Семітська. Найчисленніший народ цієї групи — араби, населяють північ континенту. У ряді країн (Єгипет, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко, Судан) сформувались самостійні арабські нації (єгиптяни, лівійці, тунісці, алжирці, марокканці). До складу семітської групи входить також численний народ амхара, разом із спорідненими тиграї і тигре. Мови цієї сім'ї флективні, мають граматичний рід, систему відмінкових показників. Мертва староєгипетська та коптська мови, що з неї розвинулась, витіснені арабською. Коптська мова зберігається лише у відправах християн Єгипту — коптів.
- Кушитська. До кушитської групи належать гала, беджа, данакіль, народи сидамо (живуть на півдні Ефіопії), сомалійці.
- Берберська. Бербери, тамазигти, рифи, шльох, кабіли та інші населяють гірські та пустельні регіони Магрибу.
- Чадська. Включає народи на півночі Нігерії, Нігеру і сусідніх країн — хауса, котоко, близьких до них баде.
- Конго-кордофанська сім'я. Це найбільша мовна сім'я континенту і одна з найбільших у світі. Ареал поширення народів охоплює велику частину території континенту на південь від Сахари.
- Нігеро-конголезька. До групи належать народи бенуе-конго, банту, східнобантоїдні народи Нігеру та Камеруну, які населяють тропічну і південну Африку. В усіх країнах Східної Африки поширена одна з мов банту — суахілі.
- Мови банту — група споріднених мов, що охоплює кілька дуже схожих між собою мовних підгруп. Представники різних племен як східного, так і західного узбережжя континенту вільно розуміють одне одного, що пояснюється однаковим словниковим складом, подібною граматичною (аглютинативною) будовою (тотожні афікси, частини мови, дієвідмінювання). Мовам банту властиві граматичні іменникові класи, тобто класи людей, тварин, рослин, речей тощо. Латинізованим письмом цих мов друкуються газети, книги. Мовами банту розмовляють також деякі групи пігмеїв (батуа, бабінга).
- Східнобантоїдна підгрупа мов поширена серед населення східних районів Південної Нігерії (ібібіо-ефік, бамілеке та інші).
- Центральнобантоїдна підгрупа мов поширена серед народів саван Західного Судану і у великому вигині Нігеру (мосі, грусі, гурма та інші).
- Західнобантоїдна (атлантичною) підгрупа мов поширена серед численних народів Атлантичного узбережжя Західної Африки (фульбе, волоф, манде, гур, ква та інші).
- Мовами манде говорять народи верхів'їв Нігеру і Сенегалу, гвінейського узбережжя (мандинго, сонінке, акан, еве, бакве, іджо та інші). Мови манде мають спільний основний словниковий фонд і подібну граматичну будову.
- Мови банту — група споріднених мов, що охоплює кілька дуже схожих між собою мовних підгруп. Представники різних племен як східного, так і західного узбережжя континенту вільно розуміють одне одного, що пояснюється однаковим словниковим складом, подібною граматичною (аглютинативною) будовою (тотожні афікси, частини мови, дієвідмінювання). Мовам банту властиві граматичні іменникові класи, тобто класи людей, тварин, рослин, речей тощо. Латинізованим письмом цих мов друкуються газети, книги. Мовами банту розмовляють також деякі групи пігмеїв (батуа, бабінга).
- Кордофанська. Поширена серед народів Східного Судану на південь від Ель-Обейда.
- Нігеро-конголезька. До групи належать народи бенуе-конго, банту, східнобантоїдні народи Нігеру та Камеруну, які населяють тропічну і південну Африку. В усіх країнах Східної Африки поширена одна з мов банту — суахілі.
- Ніло-сахарська мовна сім'я. Об'єднує більше 100 і 30 млн носіїв. Народи сім'ї заселяють басейни річок Нігер та Ніл, озера Чад (шилуки, нуери, динка, масаї та інші племена Східної Африки). Нілотська сім'я мов поділяється на південно-західну та південно-східну групи, які мають однакові основний словниковий фонд, форми дієслів та займенників.
- Койсанська сім'я. Об'єднує близько 50 мов і 400 тис. носіїв. До цієї сім'ї відносяться народи бушмени, готтентоти, що живуть на південному заході континенту, у пустелях Намібії та Ботсвани, серед народів групи бенуе-конго. У Танзанії мешкають гірські дамара і сандаве, що також розмовляють мовами цієї сім'ї. Для койсанських мов характерні так звані цмокаючі значимо роздільні звуки — клікси. У цих мовах, як і в мовах інших народів Африки, велику роль відіграють музичні тони.
-
Ареали мовних сімей в Африці -
Офіційні мови країн Африки -
Дорожній знак в Алжирі з написами арабською, берберською та французькою мовами -
Ваададське письмо сомалійською арабською -
Ефіопське письмо -
Складове письмо ваї з Ліберії
.jpg)
- Австронезійська сім'я. Мовами цієї сім'ї розмовляють малагасійці на острові Мадагаскар. Від інших народів Африки вони дуже відрізняються і своєю культурою[26]. Мова мальгашів аглютинативна, частини мови в ній мало диференційовані, відсутні відмінки, дієвідміни, категорії роду і числа; більшість слів двоскладові. На сусідньому острові Маврикій також живе багато вихідців з Азії, але сучасних міграцій, переважно XX століття, що розмовляють дравідійськими (таміли) та індоіранськими мовами (гіндустанці, раджастханці)[26].
- Індоєвропейська сім'я. Нащадки білих європейців продовжують користуватись власними мовами. Найбільшим ареалом компактного поширення індоєвропейських мов є крайній південний захід континенту. Ці мови стали офіційними в більшості держав континенту, на них ведеться державне діловодство, здійснюється вища освіта. Поділяється на 3 групи:
- Германська — англійська (Східна, Західна та Південна Африка), африкаанс (ПАР, Лесото) та німецька мови (незначні громади в Намібії та Танзанії).
- Романська — французька (Західна та Центральна Африка, Мадагаскар та інші острови Індійського океану), іспанська (Канарські Острови, Екваторіальна Гвінея) та португальська мови (Кабо-Верде, Сан-Томе і Принсіпі, Гвінея-Бісау, Ангола, Мозамбік).
- Індоіранська. Мовами цієї сім'ї розмовляють гіндустані, раджастханці та інші вихідці з Індійського субконтиненту, що переселилися на острови Індійського океану на до Південної Африки.
Релігія
Більше третини віруючого населення континенту сповідає іслам, близько половини — християнство (католики, протестанти, монофізити та ін.), третина додержується також місцевих традиційних релігій. Християнство не континенті поширювалося двома хвилями. Перша датується IV століттям, коли Ефіопія засвоїла її від єгипетських коптів і зробила офіційною, як у Східній Римській імперії[21]. Друга хвиля християнізації припадає на XIX століття і діяльність західноєвропейських місіонерів. Ідеї ісламу на північ континенту принесли араби разом із своїм завоюванням у VII столітті. На південь від Сахари, передусім до Західної Африки, ідеї ісламу почали проникати у XI столітті[21]. Східним узбережжям континенту мусульмани просунулись у XIV-XV століттях[21]. Після здобуття незалежності країнами Африки проникнення ідей ісламу на південь посилилось. Одночасно на півдні здобувають великої популярності різні апостольські церкви харизматів.
-
Ефіопський православний священник -
Скельні православні церкви Лалібели, Ефіопія -
Велика мечеть Дженне, Малі -
Шаманський танок, Бенін -
Німецька кірха у Віндхуці, Намібія -
Індуїстське свято на Маврикії
.jpg)
Економіка
Африка — найменш економічно розвинений регіон світу, за рівнем розвитку її держави належать до країн, що розвиваються (виняток становить високорозвинена ресурсна Південно-Африканська Республіка[14]. Основою господарства майже всіх країн є відстале сільське господарство, що використовує здебільшого ручну працю. Тваринництво менш розвинене, ніж рослинництво, традиційно важливим залишається рибальство у прибережних водах і на внутрішніх водоймах[14]. Провідна галузь промисловості, що забезпечує потреби внутрішнього ринку — харчова, текстильна, трикотажна, взуттєва. Швидкими темпами розвивається видобувна галузь, особливо нафтогазова (Алжир, Лівія, Нігерія, Ангола, Габон, Екваторіальна Гвінея). Машинобудування і хімічна промисловість майже не розвинені, за винятком країн півночі та ПАР. Для бюджетних надходжень і народного господарства деяких країн туризм є більш важливою галуззю, ніж промисловість (острівні країни та країни південного сходу)[14].
Енергетика
Промисловість
Аграрний сектор
какао (Кот-д'Івуар, Гана, Нігерія, Камерун)
Транспорт
Транспортна система більшості країн Африки не відповідає вимогам їхнього економічного розвитку, не забезпечує належним чином внутрішньодержавний, міжрайонний і міждержавний регіональний зв'язок. Це звужує національні можливості з освоєння нових районів, вимагає розвивати національні економіки, базуючись на застарілій колоніальній схемі інфраструктури, що прямолінійно поєднує райони видобутку і плантаційних господарств з морськими портами вивозу сировини[25]. Через це десяток країн, що не мають виходу до моря, відносяться до найменш розвинених країн не тільки континенту, але й світу. У багатьох районах Африки зберігається в'ючне транспортування й використання людської сили[25]. Деякі зрушення в покращення цієї ситуації відбувались впродовж 1970-1980-х років, за часів змагання комуністичного і капіталістичного таборів. На початку XX століття заради підтримки власної будівельної індустрії Китай робить величезні капіталовкладення в інфраструктуру більшості африканських країн. Власні інвестиції можуть собі дозволити лише країни-нафтовиробники. На континенті відсутнє транспортне машинобудування як галузь (за виключенням ПАР, суднобудівних та автоскладальних підприємств ряду країн)[25].
Залізничний. За колоніальних часів залізниці були збудовані в усіх регіонах материка, здебільшого вони не становлять єдиної мережі, а поєднують одноколійними гілками різної ширини колії райони видобутку корисних копалин і морські порти. На кінець 1980-х років загальна протяжність залізниць континенту становила 82,4 тис. км (~7 % світової)[25]. Більшість мережі сконцентрована на півночі й півдні[27].
Автомобільний. Після здобуття незалежності молоді держави головну увагу приділяли розбудові автомобільної інфраструктури, як найменш капіталовитратної (початкові капітоловкладення, витрати на підтримку мережі в робочому стані, оновлення і ремонт транспортних засобів). Шляхи переважають ґрунтові, велика кількість сезонних, що в дощовий сезон стають непроїжджими. На кінець 1980-х років загальна протяжність автомобільних шляхів континенту становила 1,6 млн км (~7 % світової)[25]. ¼ автошляхів припадає на ПАР (густота — 270 км на 1000 км²), найменше їх в Сахарі (43 км на 1000 км²)[25]. Автотранспортом перевозиться левова частка пасажирів і вантажів як всередині країн, так і між країнами континенту. Набільше автомобілів на душу населення припадає у ПАР (118 на 1 тис. осіб), у решті країн — від 40 до 3[25]. Уведено в дію, будується та запроєктовано міждержавні транспортні коридори і магістралі: Каїр—Дакар, Транссахарська (Алжир—Лагос), Трансафриканська (Каїр—Габороне—Кейптаун), Триполі—Віндгук, Транссахельська (Дакар—Нджамена—Джибуті), Трансгвінейська (Дакар—Лагос), Лагос—Момбаса, Лобіту—Бейра[28].
Внутрішній водний. Внутрішні водні шляхи мають обмежене внутрішньорайонне значення, бо головними водними магістралями виступають або система Великих африканських озер (кожне озеро окремо), або ділянки великих річок між порогами і водоспадами (Конго, Нігер, Ніл, Сенегал, Замбезі)[25]. Використовується 20 тис. км (приблизно ½ загальної протяжності придатних для судноплавства маршрутів). Найбільша мережа судноплавних водних артерій сконцентрована в екваторіальній частині (ДР Конго, Нігерія), а також Ніл, його дельта й канали на північному сході (Єгипет і Судан). У країнах Магрибу і в ПАР цей вид транспорту відсутній[25].
Морський. Морські перевезення виконують провідну роль у міжнародній торгівлі африканських країн, морські порти залишаються головними воротами для всіх країн, що мають вихід до моря. Через морські порти експортують корисні копалини, сільськогосподарську сировину, деревину; імпортують — промислові вироби й обладнання, товари повсякденного вжитку, продукти харчування. Найбільші морські порти: Лагос, Дурбан, Абіджан, Монровія, Тріполі[25]. Через низькі тарифи використання свого морського прапора Ліберія є світовим лідером за тоннажем морського торговельного флоту (майже всі судна належать іноземним компаніям)[25]. Великим власним флотом володіють Єгипет і ПАР.
-
Транспортна мережа континенту, 1899 рік -
Мережа трансафриканських автошляхів -
Мавританський поїзд із залізною рудою -
Пором в Уганді
-
Каїрський аеропорт з неба -
Маршрутні таксі в Нігерії
Повітряний. Через своє положення континент виступає важливим вузлом міжнародного авіатранспорту. Загальна протяжність повітряних шляхів становить 450 тис. км[25]. Повітряне сполучення — головний шлях міжнародних пасажиропотоків для африканських країн. Особливо важливе значення повітряне сполучення має для країн, що не мають виходу до моря[25]. Внутрішні повітряні перевозки забезпечують сполучення віддалених слаборозвинених районів; критичні в часи посух, повідей, епідемій, громадянських конфліктів. На континенті розміщується до 140 міжнародних аеропортів (кожна країна володіє принаймні одним)[29]. Найбільші аеропорти континенту, що входять до 100 найбільших у світі: Каїр (CAI), Йоганнесбург (JNB), Дурбан (DUR), Алжир (ALG), Оран (TAF), Туніс (TUN), Тріполі (TIP), Касабланка (CMN), Найробі (NBO)[25][28]. У більшості країн створено власні національні авіакомпанії, що працюють на внутрішніх ринках авіаперевезень.
Трубопровідний. Наймолодший вид транспорту, що з'явився на континенті у 1950-х роках з початком видобування нафти і газу. ¾ трубопроводів припадає на країни-експортери нафтогазової сировини (Алжир, Лівія, Нігерія). Вони поєднують внутрішньоконтинентальні райони видобутку з морськими портами вивозу[25]. Дном Середземного моря прокладено газопровід з Алжиру до Італії[25].
Економічна інтеграція
Культура
Див. також
Примітки
- ↑ Трансконтинентальна країна, частина території, на схід від Суецького каналу, якої лежить в Азії (Синайський півострів).
- ↑ На територію Західної Сахари претендують Демократична Арабська Республіка Сахраві (контролює 1/5 території, та визнана країнами Африканського Союзу) та Морокко (всупереч ряду резолюцій ООН окупувала й анексувала 4/5 території країни).
- ↑ а б в Володіння Іспанії.
- ↑ Подвійний адміністративний центр території.
- ↑ Володіння Португалії.
- ↑ Володіння Італії.
- ↑ а б в Володіння Франції.
- ↑ Володіння Ємену. На території архіпелагу розміщується дві адміністративні одиниці (мухафази).
- ↑ На архіпелазі дві окремі адмінстративні одиниці — мухафази.
- ↑ Офіційна столиця, місто розміщення органів виконавчої влади країни.
- ↑ Місто розташування Верховного суду країни.
- ↑ Місто розташування парламенту країни.
- ↑ Столиця країни «де-факто».
- ↑ Володіння Об'єднаного королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Джерела
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у Африка // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ Sayre A. P., 1999.
- ↑ Homo sapiens: University of Utah News Release: 16 February 2005. Архів оригіналу за 24 October 2007.
- ↑ Schlebusch, Carina M та ін. (2017). Southern African ancient genomes estimate modern human divergence to 350,000 to 260,000 years ago. Science. 358 (6363): 652—655. Bibcode:2017Sci...358..652S. doi:10.1126/science.aao6266. PMID 28971970.
{{cite journal}}: Явне використання «та ін.» у:|first1=(довідка) - ↑ Sample, Ian (7 June 2017). Oldest Homo sapiens bones ever found shake foundations of the human story. The Guardian. Процитовано 7 June 2017.
- ↑ Zimmer, Carl (10 September 2019). Scientists Find the Skull of Humanity's Ancestor — on a Computer – By comparing fossils and CT scans, researchers say they have reconstructed the skull of the last common forebear of modern humans. The New York Times. Процитовано 10 September 2019.
- ↑ Mounier, Aurélien; Lahr, Marta (2019). Deciphering African late middle Pleistocene hominin diversity and the origin of our species. Nature Communications. 10 (1): 3406. Bibcode:2019NatCo..10.3406M. doi:10.1038/s41467-019-11213-w. PMC 6736881. PMID 31506422.
- ↑ а б Кобернік С. Г., 2015, с. 44.
- ↑ а б в Поспелов Е. М., 2005, с. 66—67.
- ↑ а б Africa African Africanus Africus : [англ.] : [арх. 15 січня 2021 року] // consultsos.com. — Word Roots Medical Etymology. — Дата звернення: 15 січня 2021 року.
- ↑ Nile Genesis: An Introduction to the Opus of Gerald Massey. Chapter III. Архів оригіналу за 30 січня 2010.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае аж аи ак Рибін М. М. Африка. Природа // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ а б в г Атлас світу, 2005.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг ад ае Бойко В. М., 2020.
- ↑ а б Геологія материків і океанів. Африка // Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — Д. : Донбас, 2004. — Т. 1 : А — К. — 640 с. — ISBN 966-7804-14-3.
- ↑ Атлас. 7 клас, 2020.
- ↑ а б в ФГАМ, 1964.
- ↑ а б в г д е ж и к л м Кобернік С. Г., 2015.
- ↑ а б в Черная Книга вымерших животных – список, фото и описание : [рос.] : [арх. 15 листопада 2020 року] // ecoportal.info : вебсайт. — Екопортал, 2018. — 24 октября. — Дата звернення: 14 січня 2021 року.
- ↑ Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Африці на офіційному сайті.
- ↑ а б в г д е ж и к Зайчук О. В. Африка // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
- ↑ а б в г д Книш М. М., 2002, с. 508.
- ↑ а б в г д е ж и к л Несун М. Д. Африка. Політичний поділ // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ IDB: Countries Ranked by Population. 28 November 1999. Архів оригіналу за 28 November 1999.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: bot: Сторінки з посиланнями на джерела, де статус оригінального URL невідомий (посилання) - ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Книш М. М., 2002.
- ↑ а б в г д е ж и к л м н п Брук С. І. Африка. Населення // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
- ↑ Довідковий атлас, 2010, с. 170.
- ↑ а б Атлас. 10 клас, 2020.
- ↑ Довідковий атлас, 2010, с. 167.
Література
- Українською
- Довідковий атлас світу / відп. ред. Молочко В. В. — К. : ДНВП «Картографія», 2010. — 328 с. — 3000 прим. — ISBN 978-966-475-507-5.
- Атлас. Географія: регіони та країни. 10 клас / ред. — К. : ДНВП «Картографія», 2020. — 32 с. — ISBN 978-966-946-302-9.
- Бєлозоров С. Т. Африка : Фізико-географічний нарис. — 2-ге, допов. і перероб. — К. : Радянська школа, 1957. — 232 с. — 3 тис. прим.
- Бойко В. М., Міхелі С. В. Географія : підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.; Ірпінь : ТОВ «Видавницвто Перун», 2020. — 272 с. — ISBN 978-617-7709-56-4.
- Кобернік С. Г., Коваленко Р. Р. Географія : підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К. : Грамота, 2015. — 288 с. — ISBN 978-966-349-528-6.
- Книш М. М. Африка // Економічна і соціальна географія країн світу. Навчальний посібник / за ред. Кузика С. П. — Л. : Світ, 2002. — С. 507-529. — ISBN 966-603-178-7.
- Регіонознавство: Азія, Африка й Латинська Америка : навч. посіб / Головченко Володимир ; Дип. акад. України при М-ві закордон. справ України. — К. : Дип. акад. при МЗС України, 2013. — 343 с. — ISBN 978-617-7037-01-8.
- Семененко М. П. Стратиграфія та вік докембрію Африки // Геологічний журнал : журнал. — К., 1953. — Т. 13, вип. 4.
- Фізична географія материків та океанів. Африка: підручник / П. Г. Шищенко, В. В. Удовиченко, Н. В. Петрина. — К. : Київський ун-т, 2016. — 495 с. — ISBN 966-439-908-8.
- Англійською
- Німецькою
- (нім.) Krenkel E. Geologie und Bodensschätze Afrikas. — Leipzig, 1957.
- Російською
- (рос.) Загальний огляд // Африка : энциклопедический справочник в 2-х тт / гл. ред. А. А. Громыко. — М. : Советская энциклопедия, 1986. — Т. 1. — 672 с.
- (рос.) Африка: энциклопедический справочник в 2-х тт / гл. ред. А. А. Громыко. — М. : Советская энциклопедия, 1986. — 672; 673 с.
- (рос.) Африка в новое и новейшее время : сборник статей. — М. : Наука, 1976. — 217 с.
- (рос.) Андрианов Б. В. Население Африки. — М., 1964.
- (рос.) Власова Т. В. Физическая география материков и океанов : учеб. пособие для студ. вузов. — М. : Издательский центр «Академия», 2005. — 636 с. — (Высшее профессиональное образование. Педагогические специальности) — ISBN 5-7695-1971-1.
- (рос.) Дю Тойт А. Геология Южной Африки. — М., 1957.
- (рос.) Назарович А. Н. Основы региональной геологии материков, ч. 2. — М., 1952.
- (рос.) Народы Африки. — М., 1954.
Посилання
- Weather Underground — погода на континенті, інтерактивна мапа з можливістю вибору параметрів.
- Центр дослідження Африки. Платформа українських африканістів.
- Рец. на мон. Сергій Троян, Людмила Валюх, Наталія Плюта. Англо-франко-німецьке колоніальне протистояння в Африці (остання третина ХІХ ст.)
- (рос.) Росія та інші колонізатори — хто експлуатує природні ресурси Африки в XXI сторіччі.
- (рос.) Africana.ru — портал, присвячений Африці.
| |||||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||||||||
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
|
