Архітектура Києва

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Андріївська церква (1762), перлина київської архітектури й один із найкращих творів Бартоломео Растреллі

Архітектура Києва сформувалась упродовж тисячоліття шляхом поступового нашарування різноманітних архітектурних стилів, де вишуканість українського бароко XVII—XVIII століть, строкатість історичних стилів зламу XIX—XX століть, простота стилю конструктивізму, пафосність радянського монументального неокласицизму і функціональність неомодернізму XX століття сплавлені у поетапному розвитку міста.[1]

Найцінніші шедеври Києва (Софійський собор, Києво-Печерська лавра, церква Спаса на Берестові) віднесені до об'єктів всесвітньої культурної спадщини.

Протокиївські поселення[ред. | ред. код]

Заснування Києва братами Києм, Щеком і Хоривом
Язичницьке капище на Старокиївській горі (реконструкція)

Протокиївські поселення з'являються на Київських горах, пагорбах заввишки 80 — 105 м, які розтягнулися між великою рікою Дніпро і долинами річок Либідь, Хрещатик, Клов, Глибочиця і Сирець. Археологи відносять їх до зарубинецької та черняхівської культури.[2]

Містобудівна еволюція у давньоруську добу[ред. | ред. код]

Ідеологія сакрального міста[ред. | ред. код]

За ветхозавітною традицією, містом перебування Бога був Єрусалим, а богообраною землею — Ізраїль. Однак, на думку греків, коли юдеї не прийняли Христа, Бог залишив Єрусалим і юдейській народ. Натомість богохранимим містом, Новим Єрусалимом став Константинополь, столиця Візантії. Тут будують Золоті ворота[ru], відтворюючи єрусалимські Золоті ворота, в які в'їжджав Цар світу Христос. А взірцем візантійського храму Святої Софії Премудрості Божої був старозавітний юдейський храм.

Міф про «трансляцію столиць» сприйняли й інші християнські народи: болгари, поляки, чехи. Претензії Києва на статус «богоспасенного граду» висловив митрополит Іларіон. Власне, і визначення у «Повісті временних літ» Києва як «матері міст» (з грец. μητροπολίτης — метрополія; дослівно «материнське місто», «місто-мати») вказує на грецько-візантійське запозичення і відсилає до фрази з Нового заповіту: «вишній Єрусалим (—) Матір всім нам» (Послання апостола Павла до галатів, 4: 26)[3][4]. Відтоді Русь мислилась як богообрана, свята земля. Ця ідея послідовно реалізовується в київській архітектурі. За великого князя Ярослава в Києві за зразком Константинополя будують Золоті ворота і Софію Київську[5][6].

«Град Кия»[ред. | ред. код]

У VI—VIII сторіччях на Старокиївській і Замковій горах постало первісне київське укріплення.[7] Поселення виросли також на сусідніх горах, про що писав літописець:

«Сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, що й нині зветься Щекавиця, а Хорив — на третій горі, від нього ж прозвалася Хоревиця».[8]

«Град Кия», обнесений земляним валом і ровом, займав територію в 2 га на Старокиївській горі. У центрі городка в VI—VII столітті розташовувалось язичницьке капище, пов'язане з культом Перуна та інших слов'янських богів. Це була споруда еліпсоподібної форми, змурована з пісковика. Її залишки були знайдені археологами на вулиці Володимирській, 3.[9]

У цілому до складу старої заселеної частини входили також гори Замкова та Щекавиця, Поділ, район Львівської площі й Кудрявця, Копирів кінець, Гончарі й Кожум'яки. Навколо цих поселень утворилося ядро Києва.[2]

Поштовхом до перетворення Києва на значне торговельне місто став розвиток торгівлі з хозарами й арабами.[10]

Столиця Київської Русі (Х—ХІІІ)[ред. | ред. код]

Язичницький ідол на Старокиївській горі

У X столітті окремі селища злилися в єдине поселення міського характеру.[11]

Про тодішній вигляд Києва можна судити з опису, який наведено у «Повісті временних літ»:

«І пристали [посли деревлян] під Боричевим [узвозом] у човні, бо текла тоді вода біля гори Київської і на Подолі не сиділи люди, але на горі. Город же був Київ там, де нині двір Гордятин й Никифорів, а двір княжий був у городі, де нині двір Воротиславлів і Чудинів, а перевісище було поза городом, і був поза городом двір теремний і другий, де є двір демесника — за святою Богородицею над горою, був там терем кам'яний".[12]

Після прийняття християнства в 988 році розпочалося храмове будівництво. Ранні церкви були переважно зроблені з дерева. Згодом з'явилися великі кам'яні храми, які стали прикладами монументальної архітектури в східнослов'янських землях. Архітектурний стиль давньоруської держави утвердився під впливом візантійського. До Києва запросили візантійських архітекторів, які передали давньоруським майстрам досвід будівельної культури Візантії. Зокрема константинопольські зодчі за участю київських майстрів збудували Софійський собор.

На Русі міста забудовували «городники», майстри, які зводили «городню», тобто укріплення. З-поміж київських архітекторів у літописі згадується ім'я Петра Милонега, якому 1199 року князь Рюрик Ростиславич доручає збудувати великі підпірні мури для Михайлівського собору Видубецького монастиря.[13]

Відомості про тодішню організацію будівництва і форми оплати зодчих у Києві надають давні літописи. Наприклад, печерські ченці перед тим, як звернутися до будівельників із проханням звести мури навколо монастиря, спочатку збирали кошти, заготовляли дрова для випалення цегли та вапна і випалювали цеглу. «Печерський патерик» повідомляє, що будівництвом Успенського собору Києво-Печерського монастиря керували чотири грецькі майстри. Гроші на виконання робіт вони отримували «на три літа».[14]

У місті також працювали мостники, які стелили гатки, дерев'яні мостові. За «Руською Правдою», майстри за виконану роботу мали отримувати винагороду.[15]

У часи князів Володимира, Ярослава, Ізяслава, Святополка відбувається формування кількох центрів міста:

«Град Володимира»[ред. | ред. код]

Південний палац (гіпотетичний вигляд)
Десятинна церква (гіпотетичний вигляд)

«Град Володимира» займав площу в 10-12 га. Він був оточений оборонними спорудами, земляним оборонним валом і ровом. Після хрещення Русі у 988 році розпочинається будівництво храмів. Володимир Великий «повелів будувати церкви і ставити їх на місцях, де стояли ідоли». На горі, на якій приносили жертви Перуну й іншим богам, князь збудував першу церкву, дерев'яний храм святого Василія.[17]

У 989—996 роках звели соборну Десятинну церкву, навколо якої постав новий сакральний центр міста. Від неї після монгольського спустошення Києва у 1240 році залишився тільки фундамент.[18]

Навколо храму стояли кам'яні палаци. З них археологами досліджено залишки чотирьох: «Палац княгині Ольги» — найдавніший князівський палац і перша цивільна кам'яниця в Києві; «Терем кам'яний поза містом» Х сторіччя, імовірна резиденція князя Володимира Великого, «Південний палац» і «Західний палац» кінця Х століття.[16]

Перед позаміським палацом розпланували міський майдан, згаданий у «Повісті врем'яних літ» під назвою «Бабин торжок».

«Град Ярослава»[ред. | ред. код]

Золоті ворота (гіпотетичний вигляд)
Реконструкція стародавнього Києва (парк Київська Русь)

Територія «града Ярослава» становила 60 га. Князь Ярослав Мудрий (1019—1054) розбудував місто далі на південь від «града Володимира».

Центральну частину міста оточували земляні вали і дерев'яні стіни із сторожовими вежами. До міста вели фортечні ворота: Лядські (Печерські), Жидівські і Золоті. Від усіх брам через фортечний рів були перекинуті мости. Головним в'їздом до Києва були Золоті ворота, від яких відходили три міські вулиці. Перша з них, уздовж сучасної вулиці Ярославів Вал, названа на мапі Миколи Закревського Жидівською, вела до однойменних воріт. Друга проходила по лінії сучасної Малопідвальної вулиці і вела до Лядських воріт. І третя, основна, вулиця вела по лінії сучасної Золотоворітської вулиці до головного майдану «града Ярослава».[19] Тут на перехресті осей—вулиць Софіїської та Стрітенської (схід-захід) і Володимирської (північ-південь) розкинувся найвеличніший архітектурний ансамбль стародавнього Києва — Софійський собор. Софія Київська перетворюється на нове містобудівне і сакральне ядро.

Водночас збудували Ірининський і Георгіївський монастирі. Поруч стояв князівський палац.[20]

До складу міста Ярослава також увійшов Копирів кінець.

«Град Ізяслава-Святополка»[ред. | ред. код]

«Град Ізяслава-Святополка» охопив територію у 80 га. На зламі ХІ—ХІІ сторіч на північно-східному відрозі Старокиївського плато — Михайлівській горі (нині верхня тераса Володимирської гірки) спорудили новий архітектурний ансамбль. 1060 року Ізяслав (1024—1078) збудував тут Дмитрівський монастир, між 1085—1087 роками син Ізяслава Ярополк (?—1087) споруджує церкву святого Петра, а в 1108 році другий син Ізяслава Святополк (1050—1113) — Михайлівський Золотоверхий монастир. Михайлівську гору оточили земляними валами.[21]

На зламі XII—XIII сторіч у Києві нараховувалось близько 40 кам'яниць. Окрім князівських палаців, соборів і монастирів місто забудовувалось дворами бояр, воєвод, заможних дружинників, князівської адміністрації і купців, а також кварталами простих містян. Хороми бояр і воєвод, як правило, мали два поверхи й кілька кімнат. Торгово-ремісничі райони були одноповерховими. Будинки зводили переважно з дерева і глини.[22]

Поділ[ред. | ред. код]

Поділ — найзначніший торгово-ремісничий посад і порт стародавнього Києва. Розташовувався на березі Почайни. Навколо був обнесений валом. У ХІІ сторіччі його площа становила 180 га. Почайна мала зручну гавань, до якої заходили каравани купецьких кораблів. До хрещення Русі на Подолі існувала збудована «над ручаем» (можливо Почайною) церква святого Іллі — перша відома церква на Русі. Нестор згадує її під 945 роком у зв'язку з договором Ігоря з візантійськими послами. Храм розташовувався, імовірно, на місці або поблизу пізнішої Іллінської церкви.

У центрі Подолу розміщувалося літописне «торговище» — найбільший і найдавніший ринковий і водночас вічевий майдан. Упродовж XI—XIII століть на території Подолу збудували церкви Бориса і Гліба, Михаїла, Миколи Набережного.[23]

У 1131 року, за правління Мстислава Володимировича, була закладена Церква Богородиці Пирогощої.[24] Уперше в Києві будівлю спорудили повністю із цегли, без використання каменю. Храм — проста базиліка із трьома навами і трьома апсидами. Стіни склепіння було прикрашено фресками, а підлогу — мозаїчними плитами. На архітектурі пам'ятки позначився вплив романського стилю. У її фундаменті виявлені матеріали, що належали давнішій мурованій споруді.[25]

Передмістя[ред. | ред. код]

На початку ХІ сторіччя спостерігається інтенсивний розвиток приміських слобід, сіл, князівських і боярських дворів, монастирських садиб, безпосередньо пов'язаних із Києвом. Як і в столиці велося монументальне будівництво у Видубичах, заміській резиденції київських князів у селі Берестовому, Предславиному, Угорському урочищі, Кловському, на Дорогожичах і Кирилівських висотах. Розвиваються Києво-Печерський, Кирилівський і Видубицький монастирі.[26]

У Берестовому був заміський князівський замок для жінок, в який язичницькі князі їздили для втіхи й усамітнення.[27] У цю резиденцію Володимир Мономах скликав князів і тисяцьких, щоб розробити статут Володимира, який вніс суттєві зміни у надзвичайно важливий на той час юридичний звід — «Правду Ярославичів». У другій половині XI сторіччя в Берестові збудовано церкву Спаса, яка частково збереглась.

Печерська лавра[ред. | ред. код]

1051 року за князя Ярослава Мудрого поблизу Берестова на південному краю Печерської гори виник печерний монастир, який згодом став найбільшим православним монастирем на Русі. Заснував його чернець Антоній. Співзасновником монастиря вважається один із перших учнів Антонія — Феодосій. 1073 року Варлаам побудував над печерою дерев'яну церкву Успіння Богородиці.

У XII сторіччя навколо Печерського монастиря зводять кам'яні мури і Троїцьку надбрамну церкву над головною брамою, що вела до монастиря.

Обитель перетворилася на духовно-культурний центр у Києві і на Русі. При монастирі була бібліотека, якою користувались літописці Никон і Нестор, створюючи першу історію стародавньої Русі.

Архітектура Ближніх (Антонієвих) і Дальніх печер — складна система підземних коридорів заввишки від 2 до 2,5 м. Розміри печер пристосовані для проходу по них людей. Глибина залягання Ближніх печер — 10-15 м, Дальніх — 15-20 м. Печери викопували монахи впродовж декількох століть. Довжина Ближніх печер, доступних для паломництва — 383 м, Дальніх — 293 м. Міцність конструкції додає склад геологічних шарів із сіро-зелених пісків і білої глини, яка цементує піщинки в міцний каоліновий пісковик. Пізніше стіни печер частково були облицьовані цеглою.

Архітектурно-містобудівна спадщина Києва XIII—XVII сторіч[ред. | ред. код]

Абрагам ван Вестерфельд. Панорама Києва. Верхнє і Нижнє місто

Верхнє місто[ред. | ред. код]

Після Батиєвої навали 1240 року розвиток Києва уповільнився. Життя Верхнього міста майже завмерло. Його оборонна система була деградованою. У межах колишньої Софійської митрополичої садиби існував невеликий монастир. Михайлівський монастир опинився поза валами Верхнього міста. Лише у другій половині XVI сторіччі поблизу Софійського монастиря київський воєвода князь Костянтин Острозький заснував слободу й активізував заселення цієї ділянки.

Київський замок[ред. | ред. код]

Докладніше: Київський замок
Київ у литовсько-польську добу
Будинок Галшки Гулевичівни, найдавніша збережена цивільна будівля у Києві.

У XIV сторіччі на Замковій горі звели дерев'яний Київський замок. У XV—XVI сторіччях замок кілька разів відбудовували. По краю схилів його оточувала висока дерев'яна стіна з окремими дільницями — «городнями», тобто помостами для оборони; п'ятнадцятьма дерев'яними триповерховими шести- і чотирьохгранними вежами, високими дахами та бійницями — «стрельбами». Вежі поставили і над кожною брамою. Головна, Воєводська, брама розташовувалися на північному краю гори над сучасною Житньоторзькою площею. За неї відповідав воєвода. На цій вежі встановили дзиґар, механічний годинник з боєм, за яким доглядав «дзиґармистр». На протилежному, південному кінці гори була Драбська брама. Ці ворота з'єднувалися із сусідньої горою Уздихальниця дерев'яним Кривим мостом, що виходив на середину сучасного Андріївського узвозу. Звідти дорога вела до Старого Києва. Браму охороняли 10 драбів (з нім. drabanten — гвардійці під командуванням ротмістра). У разі небезпеки міст піднімали. У бік Подолу вела «Фортка», тобто хвіртка.[28][29]

Поділ[ред. | ред. код]

У литовсько-польську добу Києву надали магдебурзьке право. У межах міста сформувались окремі самоврядні території, так звані юридики: замкова територія юрисдикції київського воєводи і його уряду, численні церковні землі: Біскупщина — землі київського католицького єпископа (біскупа), землі Печерського, Софійського, Михайлівського Золотоверхого, Михайло-Видубицького та інших монастирів. Адміністративний і сакральний центр Києва переміщається на Поділ, який проіснував там упродовж кількох століть.[30][31][32][33]

На Подолі проживала більшість населення міста. У центрі розташовувалася площа Ринок. Тут стояла двоповерхова дерев'яна будівля київської ратуші. Головним соборним храмом Києва в литовсько-польську добу була Успенська церква Богородиці Пирогощої. Її збудували 1135 року й реконструювали коштом міщан у XV столітті. 1613 року італійський архітектор Себастьяно Бракі надав їй ренесансних форм.

1615 року Київське братство заснувало Братський монастир на ділянці, яку подарувала йому меценатка Галшка Гулевичівна.[34]

У Нижньому місті розташовувались також гавань, численні купецькі склади, торгові колонії з інших міст і земель.[35]

Після ординських спустошень Київ відновлювався на основі закладеного в давньоруські часи нерегулярного планування. Військовий інженер і картограф французького походження Гійом Левассер де Боплан (близько 1600—1673/1685) повідомляв про існування лише трьох «гарних» вулиць. Вони пролягали уздовж сучасних вулиць Петра Сагайдачного, Волоської і вздовж Глибочиці. «Інші, — продовжував француз, — не будучи ні прямими, ні правильно дугоподібними, звивисті на зразок лабіринту».[36][37] Давня структура Подолу частково відбита на плані Києва 1695 року Івана Ушакова.[38] Така хаотична забудова збереглась до великої пожежі 1811 року.[33]

Київ у добу українського бароко XVII—XVIII століть[ред. | ред. код]

Українське бароко
Софія Київська у формах українського бароко
Фрески XVII сторіччя. Церква Спаса на Берестові
Михайлівський Золотоверхий монастир
Будинок Биковського (після 1696 року)
Митрополичий будинок в Києво-Печерській лаврі (1727)

Містобудівна ідеологія Києва як «Другого Єрусалима»[ред. | ред. код]

У XVI сторіччі мандрівники, як наприклад, Мартін Ґруневеґ, у своїх подорожніх щоденниках порівнюють Київ із зруйнованою Троєю. Михайло Литвин зазначає, що хоча місто і його фортеця занедбані, мешканці добре пам'ятають про втрачену велич Києва і наводить поширене тоді прислів'я: «З київських гір далеко видно».

На межі XVI—XVII сторіч відроджується ідея «богохранимого граду» і «другого Єрусалиму», яка зародилась у давньоруську добу («славні для Києва» часи). Про «богоспасенний град» йдеться в літописних замітках уставника Успенської церкви Кирила Івановича близько 1616 року. 1621 року про сакральність Києва, який на той час мав лише статус «пограничного міста», заговорив митрополит Йов Борецький. А 1674 року це повторює «Синопсис», імовірно, Інокентія Ґізеля.

Послідовно реалізовувати ідею «священної топографії» в містобудівних пам'ятках почав митрополит Петро Могила (1596—1647). У добу «Могилянського ренесансу» у Києві проводиться широкомасштабна реставрація зруйнованих храмів і монастирів[39].

Могилянський ренесанс[ред. | ред. код]

Українське бароко з'явилося у XVII столітті. Цей мистецький стиль набув поширення на землях Війська Запорозького у XVII—XVIII століттях. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектурних традицій та європейського бароко. На відміну від західноєвропейського має стриманіші орнаменти та спрощені форми.

У післямонгольську добу у місті залишалося багато руїн. До відновлення найвидатніших сакральних пам'яток, збудованих у давньоруську добу, долучився видатний церковний й освітній діяч України, митрополит Петро Могила. За його ініціативою реставрували Софійський собор, споруди Києво-Печерського монастиря, Десятинний храм, церкву Спаса на Берестові. Петро Могила до реставраційних робіт залучив італійського архітектора Октавіана Манчіні.[38][40][41][42]

Мазепинська Вознесенська церква знищена за наказом російського царя Петра І

В українській архітектурі бароковий стиль отримав ще назву козацького або мазепинського бароко, оскільки набув найвищого свого розвитку та завершення за гетьмана Івана Мазепи, видатного мецената тієї доби. Коштом гетьмана перебудовано багато давньоруських храмів. Реставровані споруди стали яскравими зразками мазепинського бароко. До них передовсім належать печерські Троїцька надбрамна церква, Успенський собор, Церква Всіх святих над Економічною брамою, Церква Різдва Богородиці, Микільська лікарняна церква, кам'яні мури, вежі Івана Кущника, Дзигарська, Малярна, Онуфрієвська; Трапезна Покрови Богородиці, Вознесенська церква, Троїцький собор Кирилівського монастиря, Військовий Микільський собор, Богоявленський собор, Софійський собор, дзвіниця, дзвін і мури Софіївського монастиря, дзвіниця Пустинно-Миколаївського монастиря.

В українському бароковому стилі працювали відомі українські майстри Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір, Іван Зарудний та інші.[43]

У 1766—1772 роках архітектор Іван Григорович-Барський збудував Покровську церкву на Подолі у стилі українського бароко. Під керівництвом цього архітектора провели ще одні відновлювальні роботи в Кирилівському монастирі. Територію обителі обнесено мурами із чотирма наріжними вежами, зведено муровані братські келії, корпус архімандрита і трапезну, споруджено надбрамну триярусну Благовіщенську церкву-дзвіницю, перлину українського бароко.

Втрати. Однією з найперших втрат із поміж барокових храмів стало знищення за наказом російського царя Петра І Вознесенського монастиря, оскільки його ігуменею була Марія Магдалина Мазепа, мати опального гетьмана. У 1701—1705 роках коштом її сина Івана звели тут собор, дзвіницю і трапезну церкву у стилі мазепинського бароко. Формальним приводом для знесення комплексу послужило спорудження Київської фортеці.

Розвиток провінційного міста у XVIII — першій половині ХІХ сторіччі[ред. | ред. код]

У добу абсолютизму у XVII—XVIII сторіччях у Римі й Парижі, головних центрах відповідно барокового і класицистичного архітектурних напрямів, сформувались дві містобудівні моделі. Зокрема французька модель передбачала широке будівництво фортифікаційних укріплень і розвиток міст на основі регулярної прямокутно-сітчастої планувальної систем. Цей європейський досвід містобудівництва активно запроваджували у Російській імперії[44].

У січні 1787 року до Києва прибула Катерина II. За її розпорядженням генерал-аншеф Іван Мєллєр і граф Андрєй Шувалов підготували план реконструкції Києва, яким передбачалось зміцнення оборонної системи у Старому місті і на Печерську, а також ліквідація Подолу. Перед тим, 1786 року, на Україну поширився ухвалений раніше указ про секуляризацію церковних земель. Відтак Київ розглядався вже не як духовний центр, а як пересічне укріплене місто на кордоні з Польщею й далі з Османською імперією. Реалізацію цього плану частково відклали. І хоча вже ніхто не збирався зносити Поділ, його знищила Подільська пожежа 1811 року.

Київська фортифікаційна система[ред. | ред. код]

Панорама фортеці (аерофото 1918 року)
«Арсенал» (в центрі), Микільська брама (зліва). На задньому плані: Великий і малий Микільські собори, лавра (справа)
Фасад Київського арсеналу. Малюнок XVIII сторіччя
Подільська брама, верхні і нижні підпірні мури у Проваллі

На зламі XVII—XVIII століть Російська імперія нарощувала свою міць на захоплених землях, створюючи плацдарми для нових загарбань. У Києві, який залишався у статусі прикордонного міста, активно велось фортифікаційне будівництво бастіонної системи. Через брак власних фахівців царат залучав на службу іноземних воєнних інженерів (Патріка Гордона, Геллерта, де Боскета, Карла Оппермана, Лямота де Тампія та інших). З другої чверті XVIII сторіччя фортифікації проводились силами Київської інженерної команди[45]. 1684 року під керівництвом генерала Патріка Гордона провели ремонт фортечних споруд і закінчили будівництво деяких верків Старокиївської фортеці. Це укріплення проіснувало до 1803 року[46].

1682 року козаки під проводом гетьмана Івана Самойловича звели чотирикутну Старопечерську фортецю. У 1696—1701 роках, за наказом Івана Мазепи, лавру обнесли великим муром. У наступні роки збудували кам'яне укріплення фортеці, підпірний мур Дебоскета, три муровані брами — Київська (не збереглась), Московська (у XVII ст. — П'ятницька) та Васильківська[47][46]. У 1831—1856 роках збудували Новопечерську фортецю[46].

Спорудження Новопечерської фортеці із земляним ретраншементом завдовжки понад 10 км перетворило Печерськ, що до того мав яскраво виражений сакральний характер, на важливий елемент просторового каркасу міста[48].

У XVIII — першій половині XIX сторіччя Печерськ був админістративно-військовим осередком Києва. Навколо фортеці виросло кілька слобідок. Московська вулиця, яка прокреслила слободу Хрести, виконувала роль головної вулиці міста, а печерські крамниці конкурували з подільськими. У зв'язку з будівництвом нової фортеці у 1830—1840-х роках ціле Печерське містечко знесли, а людей переселили на схили долини Либеді, у місцевість, яка отримала назву «Нова Забудова»[49].

Новий стильовий етап в архітектурі Києва[ред. | ред. код]

Українські архітектори ще продовжували традиції, що склалися в Києві на зламі XVII—XVIII століть. Вплив європейського бароко уже простежується на архітектурі збудованого 1727 року митрополичого будинку в Києво-Печерській лаврі, в якому застосований ордер на фасадах і барокові волюти у фронтонах. Однак посилення впливу західноєвропейської архітектури і зародження нового стильового етапу в архітектурі Києва починається з 1730-х років, із приїздом до Києва архітектора Йогана-Ґоттфріда Шеделя. Він будує Велику дзвіницю (1734—1744), інші споруди в лаврі й Софійському монастирі, надбудовує старий академічний корпус на Подолі.[50]

Велике значення для архітектури Києва мало будівництво Андріївської церкви (1747—1762) і Маріїнського палацу (1742—1752), збудованих архітектором Іваном Мічуріним за проєктом видатного зодчого Франческо Бартоломео Растреллі. Андріївська церква вважається перлиною київської архітектури й одним із найкращих творів Растреллі.[50] Палац у первісному вигляді не зберігся. Його відбудував у 1870 році архітектор Карл Маєвський у формах архітектури Растреллі.

У 1752—1755 роках за проєктом Петра Нейолова збудовано Кловський палац у формах бароко, близьких до традицій архітектури першої половини XVIII століття. У його спорудженні брав участь талановитий український будівничий із Києво-Печерської лаври Степан Ковнір.[51]

Класицистичний період[ред. | ред. код]

Стара феодальна система забудови міста з плутаною мережею вулиць і садибним характером житлових агломерацій не відповідала вимогам часу. Після секуляризації 1787 року майже припиняється монастирське будівництво. Намітилася тенденція поступового відходження на задній план церковного будівництва. Натомість починається зростання цивільної забудови. Розвиток торгівлі, промислового виробництва, нові умови суспільного життя поставили перед архітекторами інші завдання.

З 1780-х років панівним стилістичним напрямом в архітектурі Києва стає класицизм. Царська влада прихильно сприйняла класицистичний стиль і підживлювала його замовленнями і коштами, оскільки він відігравав неабияку роль у прославлянні абсолютизму. У першій третини ХІХ сторіччя російський класицизм набув форм ампіру, пафосного «стилю загарбників», спрямованого на звеличення військової еліти, яку очолював російський імператор. Першою пам'яткою у цьому стилі в Києві стала будівля «Арсеналу» (архітектор Йоган Міллер), зведена у 1784—1803 роках на місці зруйнованого Вознесенського монастиря. Водночас в Україні, одній із провінцій військової імперії, ампір не мав підстав для сталого розвитку.[52]

Період класицистичного розвитку київської архітектури завершується творчістю Вікентія Беретті (1781—1842). У творчості його сина Олександра Беретті та інших київських архітекторів у 1840—1850-х років ще помітні риси класицизму в композиціях і формах фасадів будівель, але вже зникають колонні портики й бічні ризаліти.[53]

Громадські і житлові будівлі. За проєктами і типовими кресленнями Андрія Меленського в Києві спорудили 437 цегляних будинків, будинок Назарія Сухоти, будинок бурси.[54]

За проєктом Вільяма Гесте передбачалося спорудити на Контрактовій площі нову будівлю Київського магістрату, яка мала з'єднуватися галереями з Контрактовим будинком і міською поштою. Але в життя втілено лише Контрактовий будинок і перший поверх Гостинного двору за зразковим проєктом Луїджі Руски.[54]

У 1837—1842 Вікентій Беретті зводить будівлі Київського університету, Інституту шляхетних панянок, астрономічної обсерваторії, завершених його сином, провідним архітектором Києва Олександром Беретті (1816—1895).

До періоду пізнього класицизму належать будинки Першої київської гімназії (1850), Будинок реального училища (1858—1861), пансіону Лєвашової на Володимирській вулиці, 54 (1850-і роки) й Анатомічний театр (1851—1853) — всі за проєктом Олександра Беретті; будівля Присутствених місць (1854—1857, архітектори Ксаверш Скаржинський, Михайло Іконников, Іван Штром); поштова станція на Подолі (1853—1865) тощо.[53]

У Києві збереглися особняки, зведені у стилі класицизму, наприклад, будинки на вулицях Набережно-Хрещатицькій, 4; Покровській, 5; Московській, 40; Петра Сагайдачного, 27; Костянтинівській, 9/6; будинок на Крутому узвозі, 4.

Церковні споруди. Андрій Меленський перебудував або збудував у класицистичних формах церкву Різдва Христового (1809—1814), Миколаївську церква на Аскольдовій могилі (1810).[54]

У 1817 році у стилі класицизму розпочалося будівництво Олександрівського костелу. Проєкт для храму розробили архітектори Людвік Станзані і Франц Мехович.

Імперська ідеологія архітектури[ред. | ред. код]

У першій половині ХІХ сторіччя імперська влада паралельно з інтенсивним будівництвом на окупованих землях мережі фортець розгорнула широкомасштабну ідеологічну роботу. Оскільки Київ оголосили колискою святої віри Російської імперії, він мав відповідати цьому статусу.

У 1834 році відкрили Київський університет імені Володимира Великого. Міністр народної освіти Серґєй Уваров назвав заклад «розумовою фортецею», не менш важливою, ніж печерське укріплення[55].

Влада перед університетом поставила головну мету: якнайшвидше русифікувати полонофільську київську інтелігенцію, яка була вороже налаштована до імперії та співчувала Польському повстанню 1830—1831 років. Апеляція до імені князя Володимира, який отримав християнство від майбутньої православної Візантії, символізувала саме цей напрямок діяльності[56]. Володимирською вулицею університет сполучався із Софійським монастирем, духовним центром міста. На цій же осі згодом поставили пам'ятник Богдану Хмельницькому, який повів українців на боротьбу проти польського панування. На вулиці сконцентрувалися й інші культурні центри — оперний театр, педагогічний музей, пансіон шляхетних панянок графині Левашової, Перша жіноча Ольгінська гімназія, згодом — Всеукраїнська Академія Наук[57].

Регулярне розпланування міста у ХІХ сторіччі[ред. | ред. код]

Церква і побілені за давнім українським звичаєм хати — типовий краєвид Києва ХІХ століття. Гора Щекавиця
Відбудований після пожежі 1811 року Поділ. Літографія 1861
Нова Забудова 1870-ті роки

Загальний краєвид Києва формували церкви, монастирі й потиньковані та побілені за давнім українським звичаєм одно- або двоповерхові будинки. Дерев'яні будівлі переважну частину забудови становили аж до кінця ХІХ сторіччя[58].

Однак на зламі XVIII—XIX сторіч змінюється концепція розвитку Києва. Замість розширення міста по осі північ-південь уздовж Дніпра зростання території поступово спрямовується в західному напрямку[59].

Архітектурні зміни реалізував київський архітектор Андрій Меленський (1763—1833). За 30 років своєї діяльності йому вдалось провести масштабні містобудівні роботи, які здебільшого згодом визначили сучасний план Києва. Він прокладає теперішні вулиці Грушевського і Велику Васильківську[52].

1803 року Андрій Меленський склав план Києва, що передбачав об'єднання Верхнього міста й Печерська шляхом утворення нової вулиці вздовж Хрещатицького Яру. Він запропонував проводити розширення міста на південь в об'єднані Печерську й Либідську частини на продовженні Хрещатика по лінії Старого Васильківського шляху. Почалося зростання району Нової Забудови, куди переселили мешканців із меж еспланадної зони Київської цитаделі[59].

Велика пожежа 1811 року, яка майже повністю знищила Нижнє місто, сприяла розплануванню цієї частини за регулярною системою. План реконструкції Подолу архітектори Андрій Меленський і Вільям Гесте склали того ж року, а наступного його затвердили. Займатися відбудовою доручили Вільяму Гесте[60].

Затвердження 1830 року проєкту будівництва Новопечерської фортеці та заснування 1833 року університету святого Володимира прискорило розроблення об'єднаного плану міста 1833 року.

1837 року архітектори Вікентій Беретті, Людвік Станзані й землемір Л. Шмегельський розробили новий план міста, поєднавши в одне містобудівне ціле колись три розрізнені частини Києва — Поділ, Старе (Верхнє) місто і Печерськ[60].

За новим генпланом реалізували ідею про основну містобудівну вісь міста — Хрещатик, в який із прилеглих з обох боків пагорбів вливалася система з 19 вулиць.

Будинок арештантських рот — перша кам'яниця на Бульварній вулиці (тепер — бульвар Шевченка)

Якщо на Хрещатику планувалося створити адміністративний й торговельний центр, то паралельну Володимирську вулицю пов'язали з духовними, культурними і навіть пропагандистськими функціями. На місці давньої артерії, що зв'язувала південні передмістя з Верхнім містом, Вікентій Беретті запропонував розмістити університет святого Володимира.

До відведеної для університету ділянки прив'язали ще кілька міських магістралей: вулиці Фундуклеївську (Богдана Хмельницького), Бульварну (бульвар Шевченка) і Шулявську (вулиця Л.Толстого), які сполучали Володимирську вулицю з Хрещатиком і старою Васильківською дорогою.

Першою кам'яницею на Бульварній вулиці став Будинок київських арештантських рот (1845—1849). Якраз напередодні на будівництво дозволили залучати безкоштовну робочу силу — арештантські роти. Насамперед ув'язнені насипали потужні земляні укріплення навколо Новопечерської фортеці, вирівнювали стародавні вали і пробивали вулиці у Верхньому місті[61].

У першій половині ХІХ століття будівництво приватних споруд у містах проходило за проєктами із «Зібрання фасадів… для приватних будівель у містах Російської імперії». «Зразкові» проєкти створювали провідні архітектори Луїджі Руска, Вільям Гесте, Василь Стасов. До «Зібрання фасадів» входило кілька типів житлових будинків, від простих із трьома вікнами по фасаду до триповерхових будівель зі складним архітектурно-просторовим рішенням[62]. Кількість вікон і поверховість будівлі визначалися фінансовим становищем власника. Внутрішнє планування й оформлення інтер'єрів залежало від додаткових побажань замовника. У 1830—1850-х роках вулиці забудовували особняками, зведеними за індивідуальними проєктами.

Панорама середмістя і Хрещатика з боку інституту шляхетних панянок (1850)

«Будівельна лихоманка» на зламі ХІХ—ХХ сторіч[ред. | ред. код]

Архітектура Києва на зламі ХІХ—ХХ сторіч
Державний банк (венеційська готика)
Будівля Київської опери (неоренесанс)
Будинок земської управи у стилі ломбардського ренесансу (тепер будівля СБУ)
Банківський будинок на Хрещатику, 32 (стиль флорентійських палаццо, 1911)
Будинок Закса, Хрещатик, 6 (раціоналізм)
Велика хоральна синагога (мавританський стиль)

Із середини 1890-х років Київ охопила «будівельна лихоманка». Підприємці вкладали капітал у житлове будівництво. Створювалися будівельні акціонерні товариства. «Будівельній лихоманці» спричинили зміни концепції житла: індивідуальну садибну забудову заступають прибуткові будинки, великі багатоповерхові і багатоквартирні споруди, які стають добрим джерелом прибутку. Якщо на попередньому етапі ядро київської садиби становили розміщені з відступом від червоної лінії вулиці садибні будинки, перед якими розташовувалися двори й палісадники, у третій чверті ХІХ сторіччя починає формуватися нова структура садиби: перший ряд вздовж червоної лінії формують нові прибуткові будинки, натомість старі садибні будинки опиняються в тилу садиби й прибирають на себе функцію флігелів[63].

З 1870-х років багатоповерхова забудова відбувається по периметру кварталів. Вона разюче змінює візуальні зв'язки між монументальними спорудами, які раніше домінували в міському просторі[64].

Наприкінці ХІХ сторіччя місто змінює своє обличчя. Забудовуються старі вулиці, прокладаються нові, виникають цілі нові райони — так звані академічні квартали біля університету, Нова Забудова, аристократичний район Липки. Особливого розмаху будівництво в Києві набуває з 1880-х років[58]. Крім житлових будинків, зводяться фабрики, заводи, громадські й торговельні споруди, театри. Засновуються численні будівельні контори[65].

Забудова міста на зламі ХІХ—ХХ сторіч[ред. | ред. код]

Особняки. У Києві збереглося понад сто особняків, зведених наприкінці XIX — початку XX сторіч. Опрічні будинки найбільше зосереджувались на Липках, Старому Києві та Лук'янівці. Особняки будували в архітектурних стилях, які відповідали загально-європейським архітектурним течіям і смакам киян на зламі ХІХ-ХХ сторіч[66]. До найпомітніших зразків відносяться особняк Лібермана, особняк Олександра Терещенка (неоренесанс), «Замок барона Штейнгеля», особняк Івана Терещенка (неоготика), «Шоколадний будиночок» (стиль італійських палаццо), особняк Федора Терещенка (неокласицизм) та інші. Найбільшого поширення у Києві набув цегляний стиль, особливо у невеличких особнячках на Лук'янівці, де селилися переважно люди невисокого статку[67].

Прибуткові будинки Києва. На зламі ХІХ-ХХ сторіч у Києві звели близько 850 прибуткових будинків[58]. З-поміж споруд тієї доби виділяються «Будинок із химерами», будинок Сироткіна, будинок Клуга, будинок Майкапар, будинок Підгорського, «Замок Річарда», будинок Ікскюль-Гільденбанда, будинок Грецького Катерининського монастиря, «Замок доктора», «Замок Фроммета», будинок Бендерського, будинок Кімаєра, будинок барона Гессельбейна та інші.

Київські дачі виникли у наслідок дачного буму у другій половині ХІХ — на початку ХХ сторіччя. Дачні селища виросли у передмісті Києва (Лук'янівка, Сирець, Куренівка, Пріорка, Видубичі, Деміївка), поблизу Дніпра (Китаїв, Межигір'я, Трипілля), уздовж трамвайних ліній (Святошин, Пуща-Водиця) та уздовж залізниць (Боярка, Мотовилівка, Ірпінь, Буча, Ворзель, Тетерів, Дарниця)[68].

Передмістя Києва забудували дачними будинками і садибами за зразками закордонних курортних вілл у формах історизму, еклектики й модерну[69]. Для Святошина міські архітектори Олександр Кривошеєв й Олександр Хойнацький розробили 24 типи планів фасадів дачних споруд розміром від двох до восьми кімнат. За словами дослідників, будинки «оббудовувалися екзотичними башточками, балконами, верандами і декорувалися у вигадливих… стилях»[68][70].

Сакральні споруди. На початку XIX століття Російський Синод ухвалив рішення про обов'язкове спорудження храмів за російськими взірцями, які в народі прозвали «муравйовками». Масове будівництво типових «муравйовок», декорованих цибулястими банями, шатровим верхом, кокошниками, замінило український сакральний стиль в архітектурі церков на російсько-православний. Церква синодального типу перетворилася на один з ідеологічних чинників, скерованих на знищення матеріальної і духовної культури України, оскільки остаточною метою було впровадження зокрема і на українських землях державної ідеології Російської імперії, що базувалась на тріаді «православ'я-самодержав'я-народність»[71][72].

Іншим дозволеним напрямом був неовізантійський напрям, оскільки звідти «бере початок російська національна архітектура». Форми цього стилю застосовували в архітектурі Володимирського собору (1862—1882), який набув великого значення в ансамблі академічних кварталів.

Найяскравішим прикладом неоготики став Миколаївський костел (1909) архітектора Владислава Городецького[65].

На вулиці Ярославів Вал розташований ще один твір Владислава Городецького — караїмська кенаса (1899—1901) у стилі мавританської архітектури.

Київська юдейська громада задовольняла свої релігійні потреби в синагогах Бродського, Великій хоральній, Галицькій.

Втрати. Трапезну церкву Петра і Павла Києво-Печерського монастиря, зведену у класичних традиціях українського бароко у 1686—1694 роках, зруйнували 1893 року, щоб на її місці звести трапезний храм Антонія та Феодосія Печерських у дозволеному владою архітектурному стилі.

Архітектурні неостилі[ред. | ред. код]

Бурхливе зростання міст і їхнього населення, виникнення нових типів будівель (промислових, громадських, багатоповерхових прибуткових будинків), великі досягнення будівельної техніки, розвиток архітектурної науки змусили архітекторів розробляти відповідні виклику часу методи проєктування і будівництва, а також художні образні системи. Архітектори цього періоду вважали себе законними спадкоємцями всієї попередньої історії архітектури, що, на їхню думку, давало їм право звертатися до будь-яких форм історичних стилів минулого.[65]

Це спричинило виникнення у другій половині ХІХ сторіччя нових архітектурних течій — неостилів (історичних стилів, неоренесансу, необароко, неоготики) та їхнього поєднання (еклектики). У цю добу народжується характерний для Києва «цегляний стиль». Реакцією на «неостилі» стала поява раціоналістичних течій, функціоналізму, модерну.[73]

Над створенням нових проєктів працювали архітектори Едуард-Фердинанд Брадтман, Іван Беляєв, Владислав Городецький, Мартин Клуг, Володимир Ніколаєв, Василь Осьмак, Віктор Прохоров, Віктор Сичугов, Павло Спарро, Людвік Станзані, Олександр Хойнацький, Олександр Шіле, Георгій Шлейфер, Андрій-Фердінанд Краусс, Кароль Іваницький та інші.[74]

Водночас тодішні стилі зазнали й гострої критики. Уся та «ліпнина» вважалась лише імітацією справжньої архітектури, запозиченням архітектурних елементів з імперської столиці або європейських міст, перемішаних із провінціними уявленнями про красу.[75]

Неоренесанс — одна з найпопулярніших форм архітектурної течії XIX століття. Відмінні риси — тяжіння до симетрії, раціональне членування фасадів, надавалась перевага прямокутним планам з внутрішніми двориками, широким використання таких архітектурних елементів, як рустика і пілястри. Поширеним стилем житлового будівництва був французький неоренесанс. Він імпонував смакам киян, які бажали створити в Києві «другий Париж». Ренесансні деталі виконувалися переважно з гіпсу і теракоти, а певної мальовничості будинкам надавали високі дахи, увінчані банями й вежами. Фасади будівель мали розкішний декор. Риси цього стилю набувають майже всі центральні вулиці Києва — вулиці Богдана Хмельницького), Прорізна, Володимирська і Хрещатик.[76]

Поширенню неоготики сприяло захоплення киян архітектурою фортифікаційних споруд на Печерську і фасадами залізничного вокзалу.[67] Вишуканий зразок неоготики — Миколаївський костел архітектора Владислава Городецького. У цей же час споруджують також низку прибуткових будинків з елементами готики в оздобленні чолових фасадів, якими захоплювалася публіка: Замок Річарда на Андріївському узвозі, 15 (1902); Будинок Ікскюль-Гільденбанда на Шовковичній вулиці, 19 (1901) та інші.[58]

У 1870-х роках набуває поширення цегляний стиль, який стає характерним для забудови Києва і його околиць. Перші будови були виконані ще у формах класицизму, але без застосування тиньку. Чудові якості світло-жовтої київської цегли з каолінової глини давали в муруванні стін сильний художній ефект. З фасадів будівель майже повсюдно зникає тиньк, і колорит міста багато в чому визначає колір цієї цегли. Цей стиль широко пропагував архітектор Ієронім Кітнер. За його проєктом побудовано комплекс Київського політехнічного інституту (1898—1902). Архітектура закладу вирішена у цегляному стилі з використанням мотивів романсько-готичної архітектури та стилю модерн. Єдність стилю й матеріалів надала різним за функціями корпусам рис ансамблевості. Завдяки включенню до композицій будівель виразних вінцевих елементів (вежок, щипців, ступінчастих аттиків, димарів) та розміщенню споруд на високих відмітках рельєфу інститутське містечко сприймалось як мальовничий архітектурний ансамбль, що панував над навколишньою місцевістю.[76]

У ХХ столітті як реакція на еклектизм набуває поширення модерн. Великого значення архітектори надають розробці функціональних питань. В архітектурі будівель набувають поширення залізобетон, метал і скло. У планах і фасадах переважають криволінійні форми, об'ємні композиції часто бувають асиметричними. Фасади прикрашаються ліпним декором і скульптурою, глазурованою керамікою. Найвідомішою пам'яткою стилю модерн у Києві можна вважати «Будинок із химерами» архітектора Владислава Городецького на Банковій вулиці, 10 (1901—1903). Ще одним яскравим представником стилю був Едуард Брадтман. Йому належить проєкт однієї з найхарактерніших будівель у цьому стилі — «Дім невтішної вдови» на Лютеранській вулиці, 23 (1907), а також майстерно виконаний у 1913 будинок лікарні лютеранської громади на вулиці Володимира Винниченка, 9.[77] У стилі пізнього класицистичного модерну зведено Будинок Крушевської архітектора Кароля Іваницького.

Раціоналізм, як архітектурний стиль, характеризується простотою форм, суворістю і підкресленим функціоналізмом, відмовою від декору. Основи «раціональної архітектури» в Україні розроблялися архітектором Олександром Кобелєвим. Раціоналістичні тенденції простежуються з кінця XIX століття у творчості архітекторів Олександра Беретті, Михайла Іконнікова, Володимира Ніколаєва.[78]

У цьому стилі в Києві побудований Бессарабський ринок (1908—1912, архітектори Генрик Юліан Гай, Михайло Бобрусов), Будинок Закса на Хрещатику, 6 (архітектори Йосип Зекцер і Дмитро Торов)[79] .

Український архітектурний стиль виник у рамках модерну. Романтизовані форми національного стилю застосували у будинку училища на Кирилівській вулиці, 164 (1911, В. Кричевський), у будинку училища в провулку Алли Горської, 3 (1912, В. Коробцов) у житлових будинках на Паньківській, 8 (1914, М. Шехонін), у Музейному провулку, 4 (1909, В. Риков).[80]

Історичний стиль. Майстри зверталися до різних епох історії архітектури. На відміну від еклектизму другої половини ХІХ сторіччя, коли архітектори прикрашали фасади елементами стилів минулого, архітектори на початку ХХ сторіччя прагнули відтворити композиційні й художні особливості історичних стилів. До споруд у цьому стилі належать: будівля Київської контори Державного банку на Інститутській вулиці, 9-а у формах венеційської готики (1905, архітектори О. Кобелєв, О. Вербицький; будівлі училища на Ярославому Валу, 40 з рисами романської й давньоруської архітектури (1906, П. Голландський), «Арабський будиночок» на Шовковичній вулиці, 15/1 у формах романської архітектури (1912, П. Альошин), будинок Земської управи на Володимирській вулиці, 33 у формах ломбардського ренесансу (1914, В. Щуко), банківський будинок на Хрещатику, 32 в стилі флорентійських палаццо (1911, Ф. Лідваль).[81]

На початку ХХ сторіччя неокласицизм став важливим стильовим напрямом в архітектурі будівель банків й акціонерних товариств, які завдяки цьому стилю прагнули підкреслити свою вагомість, а також навчальних закладів, торговельних будинків. У цій стилістичній манері виконані: ансамбль будинків Пасажу на Хрещатику, 15 (1913—1914); будинки на Хрещатику, 8 (1912—1913) і 10-а (1912—1913), Будинок учителя на Володимирській вулиці, 57, будівлі університетської бібліотеки на Володимирській вулиці, 62 й Ольгинської жіночої гімназії.[82]

Київ у радянський період: здобутки і втрати[ред. | ред. код]

Ідеологізація радянської архітектури[ред. | ред. код]

Як і в царську добу радянська влада ідеологізувала архітектуру. Партійне керівництво втручалось в архітектурну теорію і практику. Перед архітекторами ставилась вимога наповнювати їхні твори ідейно-художнім змістом. Мистецтво у цілому й архітектуру зокрема більшовики використовували як знаряддя пропагандистської політики і впливу на свідомість населення[83]. Це стосувалось й урбанонімів. Назви вулиць повинні були створити простір, наповнений комуністичними символами, а отже, вплинути на формування радянської ідентичності[84].

Дослідники виділяють три періоди офіційної архітектури в СРСР: конструктивізм, сталінський неокласицизм і радянський модернізм. Перехід між ними санкціонувався владою. Попередній стиль оголошувався «чужим»  ідеалам пролетарської держави, а його представники часто зазнавали гонінь[83]. Окрім того, в рамках боротьби з релігією так і зовсім знищували шедеври сакральної архітектури.

Київ у перше десятиліття радянської влади[ред. | ред. код]

У жовтні 1923 року до території Києва влилося 20 приміських населених пунктів: Микільська і Воскресенська Слобідки, Дарниця, Нивки, Біличі, хутір Відрадний, Совки, Теличка та інші. Освоювалися території на півночі міста — Оболонь, Пуща-Водиця, на півдні — в районі Мишоловки й Корчуватого, та на заході міста — Святошин.[85]

Житлова забудова. У перші роки радянської влади всі будинки були націоналізовані.

На межі 1920—1930-х років більшовики оголосили про запровадження в життя «нового побуту», в умовах якого прагнули привчити людей до комуністичного способу життя і колективізму, «звільнити їх від домашньої праці й патріархальних сімейних тенет». У промислових містах із цією метою зводять будинки-комуни[ru] і житлокомбінати у стилі конструктивізму. У добу індустріалізації в 1930-х роках набувають поширення соцмістечка — робітничі селища, які забудовувалися за єдиним комплексним планом неподалік від великих заводів для проживання і дозвілля їхніх працівників. У містечках зводили бараки, згодом сталінки, палац культури сталінської архітектури, стадіон, парк, школи, дитсадки та інші об'єкти інфраструктури та життєзабезпечення.

Розбудова столиці УРСР у 1934—1941 роках[ред. | ред. код]

Оскільки більшовики в революційні роки в Києві не отримали значної підтримки, вони перенесли столицю радянської республіки до Харкова. Після придушення селянських повстань 1929—1932 років, ліквідації соціальної бази руху опору шляхом розкуркулення, антирелігійного терору і Голодомору, розгрому «українських буржуазних елементів» та інших каральних акцій лояльність Києва до Москви вже не викликала сумнівів у більшовицького керівництва, тому в 1934 році йому повернули статус столиці України. Відтак почався новий етап в історії архітектури Києва.

1936 року в Києві провели точне нівелювання. У 1934—1936 роках група архітекторів на чолі з Павлом Хаустовим розробила Генеральний план Києва, який затвердили 1938 року

Генпланом вперше передбачалася забудова обох берегів Дніпра. У 1935—1938 роках упорядкували набережну (архітектор Василь Осьмак) і проклали вздовж неї шосе. Таким чином, Дніпро, головну водну вісь міста, включили до містобудівної схеми.[86]

Проте найголовнішим завданням стало створення урядового центру нової столиці України. Архітектори Петро Юрченко, Йосип Каракіс та інші пропонували сформувати центр на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря, Трьохсвятительської церкви, Присутствених місць, Софії Київської та пам'ятника Богдану Хмельницькому. Згідно із затвердженим проєктом архітектора Йосипа Лангбарда окрім урядових будівель передбачалося поставити над Дніпром 75-метрову фігуру Сталіна, а на місці фунікулера провести велетенські сходи до набережної. Із задуманого ансамблю спорудили будівлю ЦК КП(б)У (нині будинок Міністерства закордонних справ України). Реалізація цього варварського проєкту призвела до масштабних руйнувань архітектурних шедеврів. Київ втратив свій неповторний художньо-своєрідний абрис.[87]

Згодом було вирішено перенести урядовий центр зі Старокиївської частини до Липок. Проте новий адміністративно-урядовий район не набув виразних містобудівних абрисів: урядові будівлі (будинки Ради Народних Комісарів (1937), Верховної Ради (1939), ЦК Компартії України) урбаністично не були пов'язані між собою, займаючи випадкове положення в містобудівній структурі.[85]

Етап деструктивних змін історичного краєвиду Києва[ред. | ред. код]

Будівництво військового об'єкту «Сталінське метро»

У період войовничого атеїзму Київ зазнав катастрофічних втрат сакральної спадщини. У 1930-х роках і наступні десятиріччя радянська влада під гаслом боротьби з релігією по-варварськи знищила в Києві близько 40 шедеврів архітектури — пам'яток XI—XVIII сторіч. Руйнування Михайлівського собору стало значною містобудівною втратою для панорами Києва. Більшовики також знесли собор Успіння Богородиці Пирогощі — пам'ятку XII—XVIII сторіч; Богоявленський храм і дзвіницю кінця XVII сторіччя Братського монастиря і Київської академії; Військовий Микільський собор — пам'ятку XVII сторіччя у стилі українського бароко; і низку інших безцінних творінь архітектури[88]. У цілому в результаті «соціалістичної реконструкції» столиці Радянської України знесли понад сто найкращих споруд ХІІ—ХХ століть.[89][90]

Спроби окремих мистецтвознавців зберегти бодай домонгольську частину Михайлівського собору виявились марними. Влада погодилася лише зняти зі стін будівлі давні мозаїки і фрески. Згодом захисників собору — Миколу Макаренка, Дмитра Айналова — комуністи розстріляли. Водночас частина тодішньої інтелігенції відкрито висловлювалася за знесення собору. Наприклад, Олександр Довженко одним із перших у 1932 році заявляв, що «при вирішенні проблеми будівництва парку культури Михайлівський монастир попроситься „піти“, він віджив свій вік. Абсолютно неприпустимо навіть думати, що ці стіни комусь потрібні. Я думаю, коли ми знесемо Михайлівський монастир, то будівництво парку дасть потрібний ефект».[91][92][93]

Упродовж Другої світової війни місто продовжили руйнувати. Підрив середмістя радянськими диверсантами у вересні 1941 року спричинив масштабну пожежу на Хрещатику і суміжних вулицях, у наслідок якої суттєво постраждав так званий «Київський Париж».[89] Тоді ж планувалося підірвати і Софійський собор. Однак пам'ятку від знищення врятував директор Софійського заповідника Олексій Повстенко, який повідомив мінерам, що в соборі немає підвалів, куди можна було б закласти вибухівку.[94]

3 листопада висадили в повітря Успенський собор Києво-Печерської лаври. Вочевидь, радянські диверсанти прагнули убити президента Словаччини Йозефа Тисо та високопосадовців окупаційної влади, які мали оглянути лавру.

У цілому восени 1941 року були знищені одні з найпомітніших архітектурних зразків модерну, неоренесансу, неокласицизму і необароко в Києві.[95]

Розвиток міста у 1950—1980-х роках[ред. | ред. код]

Після Другої світової війни набула поширення ідея поділу території міста на окремі структурні одиниці — житлові масиви і мікрорайони. У 1950—1960-х роках широко застосовувалась житлова забудова в п'ять поверхів. На межі 1960-1970-х років будуються дев'ятиповерхові житлові будинки. Окрім житлових будинків у мікрорайонах передбачались культурно-побутові установи, мережі магазинів, поліклінік, дитячих садків і ясел, шкіл, спортивних майданчиків і місць відпочинку.

У 1960—1970-х роках набуло масового характеру панельне будівництво. Містобудівники надавали перевагу панельним будинкам — збірним залізобетонним конструкціям із готових панелей, які виготовляли за типовими проєктами.[96] Забудова велась здебільшого на намивних територіях на лівобережжі й Оболоні. Архітектура мікрорайонів була переважно невиразною. Частково виправили ситуацію за допомогою баштових житлових будинків в 12-16 поверхів, які урізноманітнили забудову і надали виразності її силуету.[97]

У 1960-1980-х роках на тлі неякісної масової забудови зустрічаються поодинокі зразки модернізму, які формують міський культурний ландшафт.[98]

Проведена реконструкція окремих кварталів у центрі міста, зокрема Хрещатику, майдану Незалежності, а також спорудження значних громадських будинків і споруд, таких як Палац спорту, палац культури «Україна» на Великій Васильківській вулиці, Будинок художника на Львівській площі, міжнародний аеропорт «Бориспіль», готелі, криті ринки, телевізійна вежа.[97]

У 1960 році з'являється новий тип громадських споруд — Київський метрополітен. Метро зрештою вплинуло на подальше формування міста, оскільки згодом забудовники враховували розміщення його ліній і станцій.[99] Деякі станції, декоровані монументальними композиціями, мають статус пам'яток архітектури, містобудування й монументального мистецтва. Архітектура станції «Золоті ворота», яка є алюзією на храмове зодчество Київської Русі, належить до найкращих станцій в Європі.[100]

У 1970-ті роки на Хрещатику та майдані Незалежності з прилеглою територією сформували адміністративний центр міста.[101]

Архітектурні стилі в радянський період[ред. | ред. код]

Будинок за типовим проєктом А. Добровольського, Алматинська вул., 101 (українське необароко, 1950-ті)
Клуб «Харчовик» (конструктивізм, 1933)
Кінотеатр «Жовтень» (конструктивізм, 1931)
«Будинок лікаря» (конструктивізм, 1928—1930)
«Будинок-літак» (пізній конструктивізм)

Конструктивізм та інші архітектурні напрямки у 1920-х роках[ред. | ред. код]

У перші післяреволюційні роки розвивалися три принципово відмінні архітектурні напрями, частина з яких зародилася у попередню добу: українське бароко, неокласицизм і конструктивізм.

Українське бароко проявилося у творчості архітекторів Дмитра Дяченка, Олександра Вербицького, Миколи Даміловського та інших. Серед найкращих архітектурних ансамблів можна назвати комплекс будівель Української сільськогосподарської академії (тепер Національний університет біоресурсів і природокористування України) у Голосієві, зведений за проєктом Дмитра Дяченка. Іншим помітним проєктом став залізничний вокзал (1927—1932, архітектор О. Вербицький). На відміну від Дмитра Дяченка Олександр Вербицький намагався спростити барокові елементи й надати споруді сучасних форм стилю конструктивізму. Цей напрям більшовики оголосили проявом українського буржуазного націоналізму і брутально обірвали. Окрім влади, до цькування представників національного стилю долучилися й їхні колеги. Безжальними критиками були радянські архітектори, зокрема Микола Холостенко. У формах вокзалу вони навіть побачили тризуб. Тому талановиті архітектори, такі як Олександр Вербицький, зазнали переслідувань[102].

До українського бароко повернулись лише після Другої світової війни. У 1950-х роках головний архітектор Києва академік Анатолій Добровольський розробив типовий проєкт житлових будинків серії 1-302 з використанням мотивів цього стилю. Будівлі на вулицях Михайла Бойчука, 3, Бастіонній, 6, Алматинській, 97/1, 101 і Парково-Сирецькій, 15 прикрашались ліпниною, колонами зі своєрідними капітелями на вході й поясом із декоративних розеток над віконними прорізами останніх поверхів. Осі входів закріплено щипцями з бароковими рисами[103].

У формах класики працювали Олександр Кобелєв, Василь Осьмак, Павло Альошин, Валеріян Риков. У ці роки було завершено розпочате ще до революції будівництво бібліотеки (1914—1930) і корпусу гуманітарних наук університету (1940)[86].

Нереалізований проєкт «Будинку установ № 2» у стилі конструктивізму

Індустріалізація країн Європи і процес їх урбанізації, розвиток нових конструкцій і будівельних матеріалів, культурні та соціальні перетворення спонукали архітекторів до творчих пошуків та експериментів. Як наслідок, на Заході зародився авангардний модернізм (функціоналізм, італійський раціоналізм, архітектура школи Баугауз, архітектура голландської групи «Де Стиль» тощо). Під впливом цієї течії у СРСР виник конструктивізм, який отримав розвиток на зламі 1920—1930-х років. Характеризується суворістю, геометризмом, лаконічністю форм і монолітністю зовнішнього вигляду[104].

На засади конструктивізму орієнтувалися Микола Шехонін, Йосип Каракіс, Михайло Парусніков та інші. Новації конструктивізму притаманні клубу «Харчовик» архітектора Миколи Шехоніна (1931—1933) на Межигірській вулиці, 2, житловим будинкам робітників заводу «Арсенал» на вулиці Грушевського, 28/2 (1929—1930, інженери М. Анічкін, Л. Толтус), кооперативам «Радянський лікар» Павла Альошина на Великій Житомирській, 17/2 (1928—1930) і «Сяйво» Миколи Холостенка на Костьольній, 6 (1927), клубу заводу «Більшовик» і комплексу кінофабрики Валеріяна Рикова (1926—1928). Водночас на розі теперішніх вулиць Хрещатика і Богдана Хмельницького заборонили реалізувати проєкт «Будинку установ № 2» у конструктивістських формах (1930). Натомість за проєктом Олексія Щусєва збудували ЦУМ у стилі ар деко

У формах конструктивізму витримано стилістику архітектурних деталей Київської районної електростанції, збудованої у 1930 році за проєктом Б. Доманського та М. Паруснікова. До пізнього конструктивізму належить архітектура «Будинку ІТП» архітектора Георгія Любченка, «Будинку-літака» (1934—1938) Йосипа Каракіса, «Будинку міліції» (1933—1935) Павла Савича[102][105].

Радянський монументальний класицизм[ред. | ред. код]

У добу правління Йосипа Сталіна в СРСР сформувався монументальний стиль, близький до ампіру, еклектики і ар деко, відомий як сталінський ампір. У сталінській архітектурі простежується схожість із неокласичним архітектурним напрямком, наприклад, із північноєвропейським неокласицизмом.[106] Після Другої світової війни сталінська архітектура широко поширилася в СРСР. У цьому стилі в 1939 році в Києві зведено Будівлю Верховної Ради України (арх. В. Заболотний) з куполом і колонами коринфського ордера. Класичний монументальний стиль будівлі проявляється в його поєднанні з навколишнім середовищем, в трактуванні фасадів й особливо в обробці інтер'єрів.

Бруталізм і радянський модернізм[ред. | ред. код]

Радянська модерна архітектура прийшла на зміну сталінського ампіру, у добу боротьби з «надмірностями» в архітектурі та будівництві.[107]

Бруталізм є однією з гілок післявоєнного архітектурного модернізму.[108] Стиль характеризується уявною міццю конструкцій й об'ємів, великорозмірними композиційними рішеннями. Вплив бруталізму помітно проявилося в київській архітектурі 1970-х — початку 1980-х років. У цьому стилі були побудовані будівлі: Національний музей історії України у Другій світовій війні (Євген Вучетич, Євген Стамо, Віктор Єлізаров, 1981), актовий зал Київського медичного інституту (1980-ті), Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського (1989).

Бруталізм ліг в основу радянського архітектурного модернізму. Для цього архітектурного стилю, переважно на стадії розвитку характерна зокрема декоративність, наявність мозаїчних панно та інших модерністських елементів прикраси.[109] До головних зразків цього стилю в Києві відносяться: Будинок «Літальна тарілка» Флоріана Юр'єва (1978), Київський річковий вокзал Вадима Гопкало, Вадима Ладного, Григорія Слуцького (1961), Київський крематорій Авраама Милецького із Стіною Пам'яті на Байковій горі Володимира Мельниченка й Ади Рибачук (1968—1981), Київський центральний автовокзал із декоративним мозаїчним панно в інтер'єрі, готель «Салют» Авраама Мілецького (1984), Київський палац дітей та юнацтва, з мозаїчним оздобленням Ади Рибачук і Володимира Мельниченка, Житній ринок Валентина Штолька (1982), Будинок меблів на бульварі Дружби народів, 23 Наталі Чмутіної (1984).[110][111]

Громадські, промислові, рекреаційні та інші об'єкти[ред. | ред. код]

Перша київська гімназія (пізній класицизм)
Корпуси факультетів кібернетики, соціології та механіко-математичного факультету Київського університету в в Голосієві (модернізм)
Ресторан «Вітряк» із мозаїкою «Вітер» художників-монументалістів Алли Горської, Віктора Зарецького і Бориса Плаксія
Південний залізничний вокзал

Навчальні заклади. У столиці широко представлені пам'ятки, які відображають розвиток освіти, науки, культури XVIII—XX сторіч. Це передусім архітектурні пам'ятки Києво-Могилянської академії, будинки університету святого Володимира, політехнічного інституту, гімназій, астрономічної обсерваторії, перших у світі технічних і хімічних лабораторій, які обслуговували залізничний транспорт, будівля старого корпусу Бактеріологічного інституту та інші об'єкти.[112]

У стилі радянського модернізму зведені корпуси Інститутів міжнародних відносин і журналістики, факультетів кібернетики, соціології та механіко-математичного факультету КНУ.[113][114]

Індустріальна архітектура. У Києві збудовано багато промислових підприємств. З плином часу у промислових об'єктах проявлялись стилістичні зміни. Збереглися споруди у стилях модерн, конструктивізм, сталінський ампір, неомодернізм тощо.[115]

Київські мости. У Києві діє понад шестидесяти мостів та шляхопроводів, зокрема вісім мостових переходів через Дніпро. Також невеликі мости споруджені над протоками Дніпра.

Спортивні споруди. У місті були побудовані Олімпійський стадіон, Стадіон «Локомотив», іподром, велотрек, Палац спорту та інші.

Парки Києва. Станом на початок ХХІ сторіччя у Києві налічується 127 парків і 500 скверів.

Сучасна архітектура[ред. | ред. код]

Сучасна архітектура
Забудова в історичному стилі. Воздвиженка
Ляльковий театр (2005) і прилегла територія з фонтаном і скульптурами оформлені як казкове містечко

Об'ємно-просторову композицію забудови сучасної столиці формують житлові (понад 80 %) та громадські будівлі: адміністративні, ділові, сакральні, культурно-просвітницькі, спортивні, торговельно-розважальні тощо. Житлові будинки становлять тло забудови. А офісні, готельні, торговельні будівлі виступають акцентами.

У творчості українських архітекторів дедалі частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-тека, як відображення глобалізації світової архітектури. У нових будівлях використовуються сучасні конструктивні та художньо-пластичні можливості й матеріали.

З-поміж об'єктів сучасної архітектури критеріям містобудування відповідають, наприклад, будівля Південного вокзалу, реконструйований НСК «Олімпійський». На вільній території з'являються принципово нові цілісні житлові композиції з будинками та інфраструктурою. Забудовуються житлові комплекси нової якості, як наприклад, «Паркове місто» і «Комфорт Таун»[98].

2012 року на вулиці Антоновича, 176 відкрили Ocean Plaza (майстерня Андрія Пашенька), що відрізняється від інших київських торгових центрів-ангарів. Його фасад — це світлодіодний екран, накритий «лускою» із тригранних скелець.

Однією з найсуперечливіших споруд стала будівля Театру на Подолі на Андріївському узвозу, 20-б, зведена за проєктом архітектора Олега Дроздова у 2016 році. Критики нарекли нову будівлю «коробкою», «крематорієм» і «реактором». Однак прихильники вважають будівлю гідним прикладом сучасної архітектури в Києві, однією з небагатьох будівель, схожих на європейські зразки[116].

Зведення сферичного будинку на Батиєвій Горі

Екобудинки. На будівництві у місті використовуються традиційні будівельні матеріали: цегла, бетон, цемент, арматура, пінопласт, мінеральна вата тощо. Однак з 2014 року набувають дедалі більшої популярності екологічні матеріали без токсичних речовин. Екобудівельні компанії виготовляють їх із деревини, соломи, грибниці, бамбуку. Матеріал компанії «Hempire» Сергія Коваленкова зроблений з костриці промислової коноплі, але на відміну від костробетону[en] без додавання цементу. Один із реалізованих проєктів компаній «Hempire» і «Sun House» — сферичний будинок на Громадській вулиці, що на Батиєвій горі. На створення такої композиції надихнули баневі споруди, популяризатором яких у ХХ столітті був архітектор і винахідник Річард Фуллер[117].

У новому тисячолітті в Києві дедалі більше зводять хмарочоси.

З урахуванням сучасних вимог і світової практики збудували Бізнес-центр «101 Tower» (2012). Вертикальні ламелі між смугами скла компенсують деяку присадкуватість 27-поверхового хмарочоса, а розбивка фасаду на чотири горизонтальні частини розбавляє монотонність[116].

На Болсуновській вулиці, 13-15 з 2014 року розташований Бізнес-центр IQ (майстерня Андрія Пашенька). Скляні смуги вежі-домінанти розділені на зміщені обсяги, що нависають один на одного.

Негативні тенденції і критика сучасної архітектури. У 1990—2020 роках Київ втратив десятки пам'яток архітектури у наслідок недбалого ставлення нових власників або навмисного знищення для звільнення земельної ділянки під нову забудову. Повсюдно спостерігається масове псування мешканцями фасадів історичних будинків супутниковими антенами, кондиціонерами, заскленими і покритими пластиком балконами[118]. Критики вважають, що в оздобленні квартир і будинків панує кіч, несмак, а в місті в цілому — архітектурний безлад. Архітектори й активісти сучасний період іронічно прозвали «добою раннього бикоко», а стиль — «жлобським»[119][120][121].

«Фасадизм по-київськи»: новобуд на місці будинку 1910 року на Великій Васильківській вулиці, 98

Одним із шляхів збереження пам'яток є світова практика фасадизму, коли зберігається лише фасад старої будівлі, а поза ним зводиться нова. Однак у Києві забудовники, отримавши відповідний дозвіл, майже повністю знищують культурний об'єкт, як це сталось із прибутковим будинком на Великій Васильківській вулиці, 98[122].

У громадських діячів викликає занепокоєння хаотична забудова Києва хмарочосами. Верхні позначки історичних домінант — Лаврської дзвіниці (висота 96,5 м), дзвіниці Софійського собору (76 м), Михайлівського монастиря (50 м), Андріївської церкви (60 м) — тривалий час вважалися критичними при розміщенні будівель на верхніх терасах пагорбів, звернутих у бік Дніпра. Поява після 2000 року десятків будівель заввишки понад 100 метрів (на Печерській площині) і близько 150 метрів (на Кловському узвозі) стали незворотним чинником активної зміни містобудівної панорами Києва. На думку деяких фахівців, це призвело до порушення історичної об'ємно-просторової композиції Києва. Поява численних випадкових у структурі міста хмарочосів знівелювала ідею урбаністичних домінант міської панорами[123].

Громадськість, яка бореться з незаконною забудовою, намагається виграти справи у судах. Судові процеси, як наприклад, у справах про «Будинок-монстр на Подолі» або ЖК «Фреско Софія» у буферній зоні Софії Київської, можуть тривати роками.

Ще однією характерною особливістю сучасного столичного зодчества є псевдоісторичний стиль. Прихильники сучасної архітектури вважають, що спроба відтворення атмосфери старого Києва іноді породжує гротескні форми. Середмістя і Поділ забудували спорудами, в яких змішані старі архітектурні засоби і сучасні матеріали. Керамограніт, вентфасад, пінопласт ідуть поруч з гіпертрофованими еркерами й колонами[116].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Авангардні маршрути Києва, 2017, с. 3
  2. а б Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 45-46
  3. Pritzak O.  Kiev and All of Rus ': The Fate of Sacral Idea // Harvard Ukrainian Studies. 1986. Vol. X. № 3-4.
  4. Етимологічний словник української мови : у 7 т. : т. 3 : Кора — М / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін ; редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1989. — Т. 3 : Кора — М. — 552 с. — ISBN 5-12-001263-9. — С. 453
  5. Київ– Другий Єрусалим, 2005, с. 90, 96
  6. Паралельний світ, 2002, с. 296
  7. Історична топографія раннього Києва, 2009, с. 151
  8. Повість временних літ до 912 року, 1989, с. 4
  9. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 48
  10. Економічні основи архітектури, 2008, с. 94
  11. Из истории городских поселений восточных славян, 1968, с. 134
  12. Повість временних літ до 912 року, 1989, с. 31, 92 (примітки)
  13. Літопис руський, 1989
  14. Патерик Києво-Печерський, 2001
  15. Руська Правда, 1993
  16. а б Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 99
  17. Повість временних літ, 987—1013 роки, 1989, с. 66
  18. Стародавній Київ, 1966, с. 16
  19. Стародавній Київ, 1966, с. 67-68
  20. Стародавній Київ, 1966, с. 18
  21. Стародавній Київ, 1966, с. 18, 20
  22. Стародавній Київ, 1966, с. 66-67
  23. Стародавній Київ, 1966, с. 21
  24. Витяг з давніх руських літописів, 1874, с. 15
  25. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 52
  26. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 54
  27. Огляд Києва і план його з описом, 1860, с. 16
  28. Історія формування вулиць Верхній Вал і Нижній Вал, 2015, с. 62-63
  29. Замкова гора в Києві, 2005, с. 96-97
  30. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 100
  31. Київ на зламі XIV—XVII століття, 2008
  32. Своєрідність київського магдебурзького права, 2009
  33. а б Київські острови та прибережні урочища на Дніпрі, 2013
  34. Київський Братський Богоявленський монастир
  35. Історичний розвиток Києва у XIII—XVI ст., 1996
  36. Опис України, 1990
  37. Поділ у давньому Києві, 1882, с. 49-50
  38. а б Коментарі до Опису України де Боплана, 1990
  39. Паралельний світ, 2002, с. 296, 300-301
  40. Краєвиди і малюнки визначних пам’яток Києва 1651 року, 1905, с. 42
  41. Енциклопедичний довідник Києва, 1981, с. 564
  42. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego, 2010, с. 209
  43. Історія України в особах: Козаччина / Горобець В., Гурій В. — К.: Україна, 2000. — С. 30
  44. Качемцева Любов, Гелла Олена. Проекти перепланування міст Слобожанщини в другій половині XVIII ст. — містобудівні матриці абсолютизму. // Регіональна політика: політико-правові засади, урбаністика, просторове планування, архітектура: зб. наук. пр. Вип. V. Матеріали Міжнар.наук.-практ. конф., (Київ, 22 листопада 2019 р.). Мін-во освіти і науки України, Мін-во розв. громад та територій України, Київ. нац. ун-т будівн. і архіт-ри та ін. Київ–Тернопіль: «Бескиди», 2019. В 2-х ч. — Ч. 1. — с. 311.
  45. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 63
  46. а б в Про Київську фортецю
  47. Київський провідник, 1930, с. 462, 477-478
  48. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 66
  49. Київський провідник, 1930, с. 462-463
  50. а б Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 91
  51. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 92
  52. а б Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 94
  53. а б Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 96
  54. а б в Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 94-95
  55. Киркевич+умственной+крепостью&hl=uk&sa=X&ved=0ahUKEwjd6-j1stnnAhW1AxAIHVCDD-MQ6AEIKTAA#v=onepage&q=Киркевич умственной крепостью&f=false Киркевич Виктор. История Киева. Киев имперский. — Харьків: Фоліо, 2019
  56. Спор славян, 2015
  57. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 72, 74
  58. а б в г Прибуткові будинки Києва, 2009
  59. а б Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 70
  60. а б Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 72
  61. Кальницкий М. Маленький ГУЛАГ в центре Киева //Киевские ведомости, март 2000.
  62. Зібрання фасадів, 1809
  63. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 75, 77
  64. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 97, 315
  65. а б в Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 97
  66. Особняки Києва, 2004, с. 5-6
  67. а б Особняки Києва, 2004, с. 7
  68. а б Малая энциклопедия киевской старины, 2005
  69. Звід пам'яток історії та культури Києва (С—Я), 2011, с. 1406-1407
  70. Звід пам'яток історії та культури Києва (М—С), 2003, с. 1029—1030
  71. Українська сакральна архітектура, 2006, с. 437-438
  72. Эклектыка. Архітэктура Беларусі, 2000, с. 40
  73. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 77
  74. Особняки Києва, 2004, с. 7-8
  75. Кульчинський Олесь. Архітектура старого Києва — символ колоніалізму
  76. а б Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 98
  77. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 100
  78. Ясієвич В. Е. Архитектура Украины на рубеже XIX—XX веков. — К.: Будівельник, 1988.
  79. Вечирко Р. М. «Архитектура ХХ века»
  80. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 101
  81. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 101-102
  82. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 102
  83. а б Борис Проценко. Нищівний вплив тоталітаризму на радянську архітектуру
  84. Малес Людмила. Карта міста: символічний простір управління // Часопис. — Лютий 2007
  85. а б Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 83
  86. а б Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 104
  87. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 105-106
  88. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва, 1982, с. 9—10, 24, 28—31, 42—50, 62
  89. а б Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 3
  90. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 106
  91. Архітектор Йосип Каракіс, 2016, с. 113
  92. Київські мініатюри, 2002, с. 253
  93. Довженко і Михайлівський монастир, 2006, с. 308-319
  94. Оксана Забужко, Юрій Шевельов, 2011, с. 19
  95. Хто руйнував Київ у період Другої світової?, 2013
  96. Список типових проєктів у Києві, 2016
  97. а б Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 93
  98. а б Архітектурні перлини столиці, 2018
  99. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 91
  100. Станцію «Золоті ворота» визнали однією з найгарніших у Європі, 2013
  101. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 94
  102. а б Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 103-104
  103. Серія 1-302 (архітектор А.Добровольський)
  104. Архітектура авангардного модернізму в Україні, 2017, с. 48-51
  105. Авангардні маршрути Києва, 2017, с. 7
  106. Хмельницкий Д. С. Предисловие // Архитектура Сталина: Психология и стиль / Редактор: Крюкова Е. П.. — М.: Прогресс-Традиция, 2007. — С. 6. — 376 с. — 1200 экз. — ISBN 5-89626-271-1.
  107. «Про усунення надмірностей у проєктуванні і будівництві», 1955
  108. Райнер Бэнем «Новый брутализм — этика или эстетика?» Стройиздат, 1973, — 200 с., с илл.
  109. Бетонний бум шістдесятих
  110. Київ та архітектура радянського модернізму, 2015
  111. Топ-10 візитівок київського модернізму в архітектурі, 2018
  112. Звід пам'яток історії та культури Києва (А-Л), 1999, с. 3, 179-180
  113. Шевченко Л. Монстри модернізму: будівля КІМВ та Інституту журналістики
  114. Шевченко Л. Монстри модернізму: комплекс університету ім. Т. Шевченка в Голосієві
  115. Киев индустриальный: история и архитектура советских заводов и фабрик
  116. а б в Шевченко Лев. 5 сучасних будівель Києва, на які варто звернути увагу
  117. Будувати з конопель
  118. Balcony Chic
  119. Крупницький Любомир. Євроремонт і вічність. Наше життя це ода кітчу
  120. Епоха раннього бикоко
  121. Друзюк Я. Архітектор проти міста: Олег Дроздов — про жлобські новобудови
  122. Суд арештував бізнес-центр у столиці. Відомий власник терміново продає об'єкт
  123. Історико-архітектурний опорний план міста Києва, 2015, с. 105

Джерела[ред. | ред. код]