Історія євреїв в Україні

Нове єврейське кладовище в м. Броди, Львівської області — одне з найбільших в Україні, нараховує бл. 20.000 поховань

Євреї мешкали на території України протягом сторіч і мали глибоко розвинені громади в духовному і релігійному плані.

Стародавня доба

Євреї вперше з'явилися на території сучасної України в 4-му сторіччі до н. е. в Криму і серед грецьких колоній на північно-східному узбережжі Чорного моря. На півострові збереглося тридцять надгробків, поставлених єрусалимським священикам з 6-го до 555 року нашої ери. В Керчі також знайдено два некрополі. На пам'ятниках зображені менори, написи: грецькою та на івриті.

Звідти вони мігрували вздовж долин трьох головних річок Волги, Дону та Дніпра, де вони мали активні економічні і дипломатичні відносини з Візантією, Персією, і Хозарським каганатом. Хозарський каганат, складався переважно з тюркських племен. Починаючи з певного часу головами хoзарів(Каганами) були особи тюркського походження, що перейшли в юдаїзм, або їх нащадки.

Доба Київської Русі

Хазарський воїн.

Єврейська надгробна плита у м. Рогатин, Івано-Франківська область

В наслідку завоювання Каганату в 964 р київським князем Святославом Ігоревичем, євреї звідти розселилися в Києві, Криму (караїми), та на Кавказі.

Найперше писемне згадування міста Києва зустрічається у єврейському рекомендаційному листі на івриті складеному хазарсько-юдейською громадою Києва.

Впродовж 11-го та 12-го сторіч євреї з Хазарії продовжували мігрувати на північ. Деякі з них також оселилися в Україні. Один з київських кварталів мав назву Козари (за Похилевичем, Поділ, за Максимовичем, місцевість, де річка Почайна впадала в Дніпро), інший — Жидове (північний захід від Софійського собору). Жидівські ворота пізніше перейменували на Львівські, оскільки через них пролягав шлях до міста Лева. Євреї, що тікали від хрестових походів, прибували до України також, і перші європейські євреї почали прибувати з Німеччини, ймовірно в 11-м сторіччі. Про присутність значної спільноти хазарських юдеїв у Києві також свідчить Київський лист, що датується, ймовірно, 11-м сторіччям.

Київські князі Ізяслав Мстиславич та Святополк Ізяславич, Галицько-Волинський князь Данило Романович, та Волинський князь Володимир Василькович відносилися досить прихильно до своїх єврейських підданих і допомагали їм в торгівлі і фінансуванні. Євреї призначалися на адміністративні та фінансові посади. Проте, як і в інших частинах Європи, це доброзичливе ставлення не було послідовним. Під час Київського повстання в 1113 р. район Жидове був пограбований, а під час правління Володимира Мономаха євреїв було вигнано з Києва зовсім. Монгольське завоювання Криму і Київської Русі, та встановлення єдиного державного порядку (єдине мито, податки, пошта) на всій території монгольської держави — від столиці Пекіну на Далекому Сході і до західних кордонів в Східній Європі — покращило комерційні зв'язки і принесло мир і процвітання багатьом єврейським громадам аж до часу Литовсько-татарської війни 1396—1399 рр.

Єврейська надгробна плита з написом на івриті, єврейське кладовище в м. Бережани

Середньовіччя

Герб Річі Посполитої.

Вигнання євреїв з держав і міст західної та центральної Європи у 13-15-му сторіччях спричинило міграцію євреїв на схід, до Австрії, Угорщини, Богемії, Моравії, Польщі, і Оттоманської Імперії. Вже в 1500 році євреї, що жили на українських землях під польською адміністрацією, бути в 23 містах і складали на той час третину всіх євреїв в Польському королівстві. Центральноєвропейські євреї (ашкеназі) розмовляли на мові їдиш (єврейська мова германської групи, що містить значний слов'янський елемент), носили відмітний одяг і жили осторонь від місцевого населення, або в окремих районах міст, чи в маленьких, в основному єврейських, поселеннях (т.з. штетелях). Ці єврейські громади були зазвичай бідніші, ніж попередні єврейські іммігранти до України. Заборонені володіти землю і від деяких професій, більшість євреїв зайнялися скромними заняттями, такими як ремісники, і в незначній торгівлі. Знаходячись під захистом польських монархів від ворожої польської знаті та міських мешканців, євреї були безпосередньо підпорядковані королеві, платили окремий податок, за який вони були колективно відповідальні. У відповідь, королівські декрети (датовані ще 1264 роком) дозволили євреям самоврядування.

В пізньому 15-му сторіччі євреї з Польщі та Німеччини почали прибувати на територію України під Литовським пануванням (особливо в регіон Києва та Поділля). Київ став одним з найбільших центрів єврейської релігійної освіти. Цей період був також періодом страждання, як місцевого, так і єврейського населення з-за набігів кримських татар. У 1482 р. багато євреїв було захоплено татарами і продано в рабство в Криму.

Найбільша міграція євреїв до України відбулася в кінці 16-го сторіччя. Деякі прибули з інших частин Польщі та Литви, щоб поселитися в нещодавно освоєних регіонах; інші прибували навіть з Італії та Німеччини. У 1569 р. із створенням Польсько-литовської Держави і переходом України з литовського до польського панування, великі області України були відкриті для колонізації і сільськогосподарського підприємства. Між 1569 і 1648 кількість євреїв в Україні зросло від приблизно 4,000 до майже 51,325 душ, розпорошених серед 115 міст і сел в Київському воєводстві, Подільському воєводстві, Волинському воєводстві, і Брацлавському воєводстві.

Козацька доба

Козак Мамай на тлі гайдамаків, що страчують євреїв.

Анастасія Маркович

З часом євреї почали використовувати нові можливості в обранні професій і в економіці прикордонних територій України. Коли польські та литовські магнати накопичували все більше землі, євреї прибували служити їх посередниками, забезпечуючи послуги і порядок за відсутності володарів. Багато з них були орендарями великих маєтків, збиральниками податків, керівниками маєтків (з правом відправляти правосуддя, зокрема страчувати винних), діловими агентами, володарями шинків та готелів, маслоробень, млинів, лісопилок, і винокурень. У торгівлі, вони витісняли вірмен і конкурували з місцевими українцями. З цієї причини місцеве населення розглядало євреїв як безпосередніх господарів селян, а в містах ще як і конкурентів православ'ю.

Становище єврейського населення значно погіршилося в 17-му сторіччі. Незадоволеність скрутними умовами життя українського закріпаченого селянства, козаків призвели до повстання 1648 року під керівництвом Богдана Хмельницького. Польські землевласники, католики, і євреї були головними жертвами повстання. У багатьох містах, особливо на Поділлі, Волині і на Лівобережній Україні, єврейське населення було майже винищене. Єврейські літописці — очевидці, (такі як Натан Ганновер) оцінюють кількість загиблих між 100 000 та 120 000. Порівнюючи кількість єврейського населення в Україні в 1648 р. (51,325 чол.) ця цифра, на думку істориків, не відображає фактичних даних. Деякі євреї щоб уникнути переслідування, прийняли християнство.

За умовами Зборівського договору 1649 року особам, що сповідували іудаїзм, заборонялося мешкати в козацькій Україні. Така ж умова згадується в першій козацькій конституції Пилипа Орлика 1710 року. Одночасно з цим, євреї-вихрести, такі як Марковичі, змогли долучитися до старшинської верстви Гетьманщини. Представницею цього роду була Анастасія Маркович, дружина гетьмана Івана Скоропадського, яка фактично керувала країною через політичну неміч чоловіка.

У складі Російської Імперії

Старий єврейський цвинтар у Луганську

Після розподілу Польщі в кінці 18-го сторіччя, присутність 900,000 євреїв на території Російської імперії змусила російський уряд змінити свою попередню політику щодо заборони євреям поселятися в самій Росії. В 1772 р. (і потім в 1791, 1804, 1835 роках) уряд встановив так звану Смугу осілості — територіальний регіон, за межами якого поселення євреїв було заборонене. В Україні ця область включала майже всі колишні польські території Лівобережної Чернігівщини, Полтавщини, Новоросії, Київщини крім міста Києва, та в 1812 р. Бесарабії. Смуга осілості існувала аж до 1915 року і мала деякі особливі обмеження, які дозволяли окремим євреям жити за її межами.

За царювання царя Олександра І (1801—1825) становище євреїв спочатку покращилося, оскільки були послаблені обмеження на їх рух і щодо вступу в навчальні заклади. Економічно, євреї досягли розквіту в південній Україні, де вони грали головну роль в хлібній торгівлі. Вони також мали особливо сильну присутність в таких комерційних центрах як Одеса, Кременчук, та Бердичів. У 1817 р. наприклад, євреї володіли 30 % фабрик в тогочасній Україні.

За царя Миколи І (1825—1855) переслідування євреїв владою значно зросло. Було прийнято 1,200 законів, які впливали на життя євреїв між 1649 і 1881. Серед цих умов були: обов'язкова військова служба для євреїв (1827), виселення з міст (Київ, Херсон, і Севастополь), заборона використання івриту і їдиш в суспільних місцях та подальші обмеження на подорож і місце поселення (1835 р.).

Короткий період лібералізму наступив під час царювання Олександра II (1855—1881). В цей час було послаблено деякі обмеження деяким євреям, зокрема таким як, купцям першої гільдії (1859), випускникам університетів (1861), і різним категоріям ремісників і торговців (1865) була надана свобода руху. Військова повинність євреїв була поставлена на такі самі умови, що і для інших громадян (1856). В 1872 р. євреї активно зайнялися промисловістю в Україні: на їхню частку приходилося до 90 % всіх спиртних заводів і до 32 % в цукровій промисловості. Але з одеським погромом в 1871 р. темп реформ швидко уповільнився, а після вбивства царя були введені нові закони, які знову обмежували господарську діяльність євреїв.

Жертви погрому в Катеринославі. 1905 р.

Царювання Олександра III (1881—1896) та Миколи II (1896—1917), сповістило еру спонсорованих державою погромів (1881—1882, 1903, 1905 рр.), влада також розпочала вигнання євреїв з Києва (1886) і Москви (1891), і запровадила систему сегрегації єврейського населення в Смузі осілості,так звані «тимчасові правила» (1882). Широкого масштабу погроми набули в жовтні 1905 р., коли тільки в одному місяці було здійснено 690 погромів.

Революційна доба

Стаття В. Черчілля в газеті.

Крах царизму в березні 1917 р. скоро приніс емансипацію євреїв в Російській Імперії. 20 березня 1917 р. Тимчасовий уряд Росії проголосив євреїв рівними з усіма громадянами, однак їм не було надано статусу національної меншини або автономію. Велика кількість євреїв активно брала участь у революційній діяльності і з приходом до влади більшовиків, також багато з них отримало керівні посади в новому більшовицькому уряді. Серед них один із найвідоміших вихідців з України — Лев Троцький (Лев Давидович Бронштейн). Разом з іншими більшовиками деякі євреї також брали участь у Червоному терорі проти мирного населення. В свій час відомий державний діяч Великобританії Вінстон Черчілль в своїй статті «Сіонізм проти Більшовизму» від 8 лютого 1920 р. охарактеризував участь євреїв в більшовицькому терорі наступним чином:

За виключенням Леніна, більшість керівних фігур більшовиків — це євреї. Окрім того, головне натхнення і основна рушійна сила надходить від лідерів єврейської національності. Тому росіянина Чечерина затьмив його номінальний підлеглий Литвінов, а вплив таких росіян як Бухарина або Луначарського не можна порівняти з владою Троцького, або диктатора Червоної Цитаделі (Петрограда) — Зінов'єва, або Карасіна — всі з них євреї. Переважання євреїв в Радянських установах — ще більш приголомшуюче. І одну з головних, якщо не основну роль в системі тероризму, запровадженого Надзвичайними Комісіями в Боротьби з Контрреволюцією, відіграють євреї, і в деяких випадках навіть єврейки.

Незважаючи на це, переважна більшість євреїв України трималися осторонь революційних подій і навіть дуже часто потерпали через асоціації з євреями більшовицького уряду та їхнім терором.

Період незалежності 1918—1919 рр.

Сто карбованців УНР 1917 р. з написом українською, польською та мовою їдиш

Проголошена в березні 1917 р. Центральна Рада вирішила в кінці липня запросити різні національності України: росіян, поляків та євреїв до участі в уряді. В результаті, 50 євреїв, від всіх головних партій, приєдналося до Центральної Ради і ще п'ять приєдналося до Малої Ради. Єврейські партії були також представлені в Генеральному секретаріаті Центральної Ради (пізніше Національній Раді Міністрів Української Народної Республіки). Моїсей Рафес — член партії Бунд, посів посаду міністра фінансів. В секретаріаті національностей, були встановлені відділи для кожної національності і Моше Зільберфарб з Об'єднаної Партії Єврейських Соціалістів — Працівників, був призначений заступником секретаря та відповідальним за єврейські справи. Пізніше з проголошенням Української Народної Республіки 20 листопада, 1917 р. він став генеральним секретарем відділу єврейських справ, з міністерським портфелем, а далі після проголошення незалежності 25 січня 1918 р. — Міністром Єврейських Справ.

10 жовтня 1917 була сформована консультативна рада, що представляла головні єврейські партії, і Тимчасова Національна Рада Євреїв України зібралася в листопаді 1918 р. Їдиш був однією з мов Центральної Ради на її офіційній валюті і в оголошеннях; закон про автономію надавав неукраїнським національностям право самостійно управляти своїм національним життям. Проте, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського цей закон був анульований (9 липня 1918 р.) і Міністерство Єврейських Справ скасовано.

За часів Директорії Української Народної Республіки було відновлене Міністерство Єврейських Справ (очолюване спочатку Абрамом Ревутським), і закон про автономію був повторно введений в дію. Від квітня 1919 р. міністром Єврейських справ став Пінкас Красний. Інші євреї, які займали видатні місця в урядах Центральної Ради або Директорії були: Соломон Ґольдельман — заступник міністра торгівлі і промисловості і робочої сили, Арнольд Марґолін — член Української Партії Федералістів Соціалістів; він був заступником міністра закордонних справ і дипломатичним представником в Лондоні і в Парижі. Декілька видатних сіоністів також підтримувало Українську автономію, зокрема Володимир Жаботинський, Данило Пасманик, і Йосип Шехтман.

Масштаб погромів протягом боротьби за незалежність (1917—1920) в Україні виявився руйнівним для єврейського населення. Біла Армія Антона Денікіна, селянські групи, одинокі отамани, і деякі загони армії Української Народної Республіки, сприймаючи євреїв як про-більшовицький елемент, брали участь в цих звірствах разом з лідером українських анархістів Нестором Махно і Червоною Армією.

Уряд і вище командування армії Української Народної Республіки пробувало боротися з підбурювачами погромів. Були запроваджені військові трибунали і деякі з погромників були страчені. Уряд також допомагав вцілілим від погромів і взаємодіяв як з єврейською громадою, так і з іноземними представниками в розслідуванні погромів.

Радянська Україна

Консолідація більшовицької влади принесла єврейським громадам нові проблеми і нові можливості. Гласні та негласні обмеження щодо участі євреїв в уряді було скасовано, особливо для тих, хто вибрав шлях асиміляції. Спеціальні єврейські секції (так звані євсекції) були сформовані всередині Компартії, щоб полегшити участь євреїв, і саме євсекції найнастійніше нападали на єврейські сіоністські та інші партії. Окремі євреї скористалися системою і багато з них стали частиною системи, особливо в освіті, економіці, в середніх лавах партійної адміністрації і уряду.

Хоча тільки пів відсотка від загальної кількості єврейського населення приєдналося до партії більшовиків, вони склали великий відсоток всіх більшовиків в Україні, в 1922 приблизно 13.6 % в Компартії (Більшовиків) України. 15.5 % делегатів на Українському Конгресі Рад в 1921 і 1922 рр. було єврейського походження.

Після жовтневого перевороту 1917 р. у зв'язку з ліквідацією «смуги осілості» більшість євреїв переселилася на лівобережжя та у найбільші міста України і Росії. За даними перепису 1926 р., у містах України проживало вже 60 % від усіх євреїв України, тоді як у 1897 лише 40 %. Євреї становили більшість населення у таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів. На західноукраїнських землях згідно з польським переписом 1921 року більшість євреїв проживало у таких містах, як Бучач, Чортків, Заліщики, Ковель, Дрогобич, Луцьк, Рівне, Станіслав, Тернопіль.

В наслідок міграційних процесів чисельність євреїв в Україні зменшилася за 1897—1926 рр. з 1 644,5 тис. до 1 565,5 тис. чоловік, у той час як у цілому в СРСР зросла з 2 430,4 тис. до 2 597,4 тис.чоловік. Крім того, поряд із створенням у 1928 році Єврейської автономної області, куди виїхала і певна кількість українських євреїв, у 1924—1930 роках за допомогою ОЗЕТ в Україні було засновано 162 єврейських землеробських поселення, з яких утворили 5 єврейських національних районів:

• Калініндорф на Херсонщині (40 селищ);
• Новий Златопіль у Запорізькій окрузі (45 селищ);
• Сталіндорф на Криворіжжі (11 селищ);
• Фрейдорф і Ларіндорф у Криму (40 селищ).

До нашого часу, крім деяких кримських, єврейські сільські поселення не збереглися.

На прикінці 1920-х рр. загальна чисельність євреїв у сучасних межах України становила близько 2.5 млн. чоловік. У наступні роки чисельність єврейського населення значно зменшилась внаслідок міграційних та етнічних процесів і передусім їх масового винищення в роки другої світової війни.

Голодомор 32-33 рр.

Напис на плакаті: Лазар Каганович винний в геноциді в Україні. Навмисне заморив голодом від 7 до 10 мільйонів чоловік в 1932—1933 рр.

Одним з провідних радянських функціонерів єврейського походження того часу був Лазар Каганович. Каганович був Першим Секретарем Компартії України в 1925—1926 рр. і одним з найближчих прибічників Йосифа Сталіна. Він також беззастережно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо добивався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського. 6 липня 1932 р. на конференції КП(б)У разом з Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин Голодомору 1932—1933 р. Деякі історики, зокрема автор ґрунтовного дослідження Голодомору і сталінських репресій Роберт Конквест стверджує, що Лазар Каганович несе персональну відповідальність за геноцид українського народу під час голоду 1932—1933 років.

Каганович не діяв від імені єврейського народу, навпаки велика частина євреїв бачила всю антигуманність комуністичної ідеологічної системи. Письменник єврейського походження Василь Гроссман у повісті «Все тече» (1955—1963), яка вперше надрукована в ФРН 1970 року описав і засудив події голодомору і репресії.

Друга Світова Війна

Пам'ятний меморіал на місці розстрілу фашистами бл. 3.000 євреїв Рогатина, на околицях м. Рогатин, Івано-Франківська область

Німецька окупація України під час Другої Світової Війни була трагедією для українських євреїв. В межах Радянського Союзу, 2.5 з 4.8 мільйонів євреїв були знищені. Вбивства євреїв почалися восени 1941 року, спочатку в центральній Україні а потім і в Західній Україні. Тільки в Києві, 35,000 євреїв було вбито в Бабиному Яру. Масове вбивство євреїв здійснювалося всюди в Україні в 1942—1944 роках. За виключенням окремих злочинців і тих, хто співпрацював з фашистами, українське населення не брало широкої участі в цих вбивствах. Переважна більшість українців боролася з фашистами в ланах Червоної Армії, в партизанських загонах і загонах УПА. Більше того, не зважаючи на покарання смертю за допомогу євреям, багато українців і зокрема митрополит Андрій Шептицький, намагалися сховати євреїв. Єврейська організація Яд Вашем визнала 1755 українців, тих хто ризикуючи життям спасав євреїв — героями. Під час свого візиту до України папа Римський Іван Павло ІІ відмітив особливу роль греко-католицького священика Омеляна Ковча в спасінні невинних людей в 1942 р. і його жертви власним життям заради спасіння євреїв.

Див. теж:

• Баал Шем Тов
• Шолом-Алейхем
• Володимир Жаботинський
• Хасидизм
• Цадик
• Бабин Яр
• Євреї на Україні (книга)

Джерела

• Стаття «Украина. Евреи на территории Украины до конца 18 в.» в Електронній Єврейській Енциклопедії (рос.)