Литвин Володимир Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Щодо інших людей з таким самим іменем та прізвищем див. Литвин.
Володимир Михайлович Литвин
Володимир Михайлович Литвин
Володимир Михайлович Литвин
9-й Голова Верховної Ради України
9 грудня 2008 — 12 грудня 2012
ПрезидентВіктор Ющенко
Віктор Янукович
ПопередникОлександр Лавринович (в.о.)
Арсеній Яценюк
НаступникВолодимир Рибак
6-й Голова Верховної Ради України
28 травня 2002 — 25 травня 2006
ПрезидентЛеонід Кучма
Віктор Ющенко
ПопередникІван Плющ
НаступникОлександр Мороз
5-й Глава Адміністрації Президента України
22 листопада 1999 — травень 2002
ПрезидентЛеонід Кучма
ПопередникМикола Білоблоцький
НаступникВіктор Медведчук
Народився28 квітня 1956(1956-04-28) (68 років)
Слобода-Романівська, Романівська сільська рада, Новоград-Волинська міська рада, Житомирська область, Українська РСР, СРСР
Відомий якполітик, історик, професорсько-викладацький склад
Місце роботиКНУ імені Тараса Шевченка
КраїнаСРСР і Україна
Alma materІсторичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка і Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара
Політична партіяНародна партія
БатькоМихайло Климович Литвин
МатиОльга Андріївна Литвин
У шлюбі зТетяна Костянтинівна Панікарська
Дітидонька Олена, син Іван
БратиМикола, Петро
Релігіяправослав'я
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Дружби
Орден Дружби
Командор із зіркою ордена Святого Григорія Великого
Командор із зіркою ордена Святого Григорія Великого
Великий командор ордена Великого князя Литовського Гядиминаса
Великий командор ордена Великого князя Литовського Гядиминаса
Державна премія України в галузі науки і техніки
Заслужений діяч науки і техніки України
Почесний краєзнавець України
Почесний краєзнавець України
Підпис
Володимир Михайлович Литвин на сайті Верховної Ради
 Роботи у Вікіджерелах
 Висловлювання у Вікіцитатах
 Медіафайли у Вікісховищі
Україна Народний депутат України
4-го скликання
За єдину Україну! 14 травня 2002 — 25 травня 2006
6-го скликання
Блок Литвина 23 листопада 2007 — 12 грудня 2012
7-го скликання
Народна партія 12 грудня 2012 — 27 листопада 2014

Картка на сайті Верховної Ради України

Володи́мир Миха́йлович Литви́н (нар. 28 квітня 1956, с. Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області) — український політик (на думку деяких діячів проросійський), голова Адміністрації Президента (1999—2002), голова Верховної Ради у 2002 — 2006 роках та з 9 грудня 2008 року до 6 грудня 2012, доктор історичних наук, професор, дійсний член Національної академії наук. Кандидат на посаду президента України 2010.

Голова Народної партії (з 2004). Герой України (2004).

Учасник подій навколо Помаранчевої революції (2004)[1]. Скандально відомий через звинувачення у причетності до справи Гонгадзе та «касетного скандалу», участь у ратифікації Харківських угод з Російською Федерацією (2010), прийнятті Закону про засади державної мовної політики (2012), «диктаторських законів» (2014). Декілька разів був об'єктом звинувачень у науковому та публіцистичному плагіаті. Входить до складу наукової ради «Українського історичного журналу».

Восени 2016 закликав відновити відносини з Росією і забути про Євросоюз.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 28 квітня 1956 року в селі Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області в селянській родині. Батько - Михайло Климович (1930 р.н.), мати - Ольга Андріївна (1929 р.н.). Працювали в колгоспі, виховували трьох дітей. Володимир - найстарший із братів. Микола (майбутній генерал-полковник армії) на п'ять років менший. Петро - наймолодший (майбутній генерал-лейтенант, 1967 р.н.).

У 1973 вступив на історичний факультет Київського університету. Після закінчення навчання у 1978 був аспірантом, а пізніше викладачем.

1978—1986 — методист навчального відділу ректорату, помічник ректора, старший викладач історичного факультету у Київському університеті ім. Шевченка.

1984 захистив кандидатську дисертацію на тему «Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966—1975 рр.)»[2].

У 1986—1989 роках — начальник Управління Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР.

З січня 1989 по вересень 1991 року — відповідальний працівник ЦК Компартії України: лектор, консультант, помічник секретаря ЦК Компартії України.[3]

Від вересня 1991 до липня 1994 року — доцент і докторант історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У 1991–1994 рр. працював двірником, а також сторожем разом з Адамом Мартинюком.[4]

З липня 1994 по квітень 2002 року працював в Адміністрації Президента України — помічником Президента України, заступником глави Адміністрації Президента України, першим помічником Президента України[3] З серпня 1994 року за пропозицією Олександра Разумкова Литвин став помічником Президента Леоніда Кучми з питань внутрішньої політики.[4].

З листопада 1999 року  по 2002 рік — глава Адміністрації Президента України. Перебуваючи на цій посаді очолював наглядову раду Президентського оркестру.

У 1995 захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук за власною книгою під назвою «Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-х років)». З 1997 року — член-кореспондент Національної академії наук України. З 2003 року — дійсний член НАН України.

Почесний доктор Харківського національного університету внутрішніх справ (2009)[5].

У 2002—2006 роках — народний депутат України, Голова Верховної Ради України.

З травня 2006 по травень 2009 року — віце-президент Національної академії наук України. З вересня 2006 року — завідувач кафедри Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У вересні 2007 року обраний народним депутатом України, а в грудні 2008 року — Головою Верховної Ради України.

Під час виступу у Верховній Раді України

З 2012 по 2014 рр. — народний депутат України VII скликання. Голова Комітету з питань національної безпеки і оборони.[6]

У 2014—2019 роках був народним депутатом України 8-го скликання, членом Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.

Кандидат у народні депутати на парламентських виборах 2019 року (виборчий округ № 65, м. Новоград-Волинський, Баранівський, Ємільчинський, Новоград-Волинський, Пулинський райони)[7]. Програв кандидату від партії «Слуга народу» Дмитру Костюку[8][9].

Навесні 2021 року Литвин вирішив балотуватися в ректори Київського національного університету імені Тараса Шевченка, що викликало обурення у політиків, громадських активістів та самих студентів[10]. 17 березня Литвин не зміг пройти у другий тур виборів ректора. Посів лише четверте місце з 165 голосами (3,99% від загальної кількості тих, хто голосував)[11].

Політична діяльність

[ред. | ред. код]

Глава Адміністрації Президента

[ред. | ред. код]

З листопада 1995 р. — заступник глави Адміністрації Президента, з вересня 1996 р. — перший помічник Президента України, з листопада 1999 року до квітня 2002 року — очолював Адміністрацію Президента України.

У 2002 році обраний народним депутатом за списком блоку «За єдину Україну!» (№ 1 у виборчому списку), 28 травня 2002 року обраний головою Верховної Ради України.

У цей час очолював ТСК з питань моніторингу реалізації законодавства про вибори Президента України (2004).

Відіграв важливу роль під час Помаранчевої революції. З цього приводу президент Польщі Александр Квасневський сказав:

…Принципова позиція українського парламенту і особисто Володимира Литвина допомогла конфліктуючим сторонам «конституційно вийти з кризи.»[12]

У червні 2004 року став лідером Народної партії. Згодом, за ініціативою Литвина, НАПУ отримала назву Народна партія. На виборах 2006 року «народники» здобули трохи більше 2 % голосів і до парламенту не потрапили.

Повернення Литвина у велику політику

[ред. | ред. код]
Підтримка Володимира Литвина на виборах Президента України 2010
Реклама Володимира Литвина під час виборів Президента України, Київ, 2009

Після поразки на виборах 2006, Литвин, як він сам сказав, повертається до наукової діяльності[13], пише книжки. У той же час, внаслідок політичної кризи в Україні 2007, він частіше з'являється у ЗМІ, а передвиборчу кампанію проводить під гаслом «Країні потрібен Литвин!». Барви кампанії змінюються з зелено-миротворчих до агресивно-їдко-жовтих. Блок Литвина долає виборчу планку.

9 грудня 2008 року обраний Головою Верховної Ради VI скликання. За таке рішення проголосували 244 народні депутати з 422 зареєстрованих у залі[14].

У першому турі президентських виборів 17 січня 2010 Володимир Литвин отримав 2,35 % голосів. Найбільшу підтримку Литвин здобув у Рівненській області (7,1 %) i Житомирській області (7,0 %).

27 квітня 2010 року (як і решта «Блоку Литвина») голосував за ратифікацію Харківських угод.

4 липня 2012 року подав у відставку після прийняття Верховною Радою контроверсійного закону «Про засади державної мовної політики», хоча парламентська фракція очолюваної ним «Народної партії» підтримала закон майже в повному складі[15]. Однак вже 31 липня підписав мовний законопроєкт посилаючись на «безвихідь».[16]

На виборах до Верховної Ради 2012 року обраний народним депутатом від округу № 65[17]. Голова Комітету Верховної ради з питань національної безпеки і оборони. 16 січня 2014 року проголосував за закони про диктатуру, але згодом просив вважати свій голос недійсним[18], підтримав Постанову про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі мирних громадян України[19], та підтримав Постанову про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень[20].

З 27 листопада 2014 року — народний депутат України 8-го скликання.

Заява щодо відносин з Євросоюзом і Росією

[ред. | ред. код]

У вересні 2016 року ЗМІ опублікували «думки вслух» В. Литвина. Зокрема, він вважає, що «від відносин з Євросоюзом ми нічого не отримуємо, а від того, що розірвали їх [стосунки] з Росією, багато чого втрачаємо.» Також: «Я думаю, тут спрацьовує таке питомо українське: сподобатися тим, хто багатший, більш цивілізованим країнам.»[21]

20 жовтня 2017 року Володимир Литвин повідомив з трибуни Верховної Ради України про своє рішення вийти зі складу депутатської групи «Воля народу»[22].

Скандали

[ред. | ред. код]

Звинувачення у плагіаті

[ред. | ред. код]

19 січня 2002 р. Володимир Литвин опублікував у газеті «Факты и комментарии» статтю «Громадянське суспільство. Подумаємо ще раз». За кілька днів журналісти встановили, що ця стаття є фактично дослівним перекладом роботи «Civil Society» американського політолога Томаса Каротерса, написаної ще 1999 р. для журналу «Foreign Policy»[23][24].

Вже 1 лютого Литвин визнав, що статтю писав не сам. Звинувачення у плагіаті відкинув. Натомість сказав, що опублікував реферат статті американця. Втім, журналісти Української правди відмітили, що посилань на оригінал статті, істотних скорочень, притаманних реферату, в статті Литвина порівняно зі статтею Каротерса не виявлено.[25] Пізніше Литвин заявив, що Каротерс не має до нього претензій, але Каротерс спростував цю заяву.[26]

Сам Литвин згодом згадував про цей інцидент так, що будучи лідером блоку «За єдину Україну!» «Штаб рекомендував мені людей, які підготували від мого імені публікацію. Я її подивився, підправив. Вона вийшла. Через кілька днів у іншому виданні з'явилася стаття, в якій мене звинуватили в плагіаті. Я намагався захищатися, говорив, що це загальноприйнята практика у передвиборчій кампанії. Переконував: невже я через двох сторінок тексту свідомо пішов би на те, щоб в період передвиборчої кампанії „передирати“ публікацію? Якби я хотів привласнити чужу роботу, я б її змінив до невпізнання. Проте мені досі про це нагадують. Це був досить потужний удар по мені, по моїй репутації вченого»[27].

2006 р. за авторства Володимира Литвина вийшла тритомна «Історія України». Майже половина першого тому, 432 сторінки, повторювала зміст наукових робіт українських істориків Наталі Яковенко й Олексія Толочка[28].

За даними газети «2000» 2008 р. на форумі «Європа — Україна» Литвин виступив з промовою, деякі частини якої майже дослівно збігалися з текстом інтерв'ю «Новый кризис опаснее чумы и мировой войны» російського професора Сергія Капіци (опубліковане 12 лютого 2008 р. у виданні «Известия»). При цьому, жодного разу про росіянина український політик не згадав.[29]

Звинувачення у причетності до справи Георгія Ґонґадзе

[ред. | ред. код]

17 січня 2006 Деснянський районний суд Києва задовольнив позов голови Верховної Ради Володимира Литвина до колишнього майора президентської охорони Миколи Мельниченка про захист честі і гідності. Суд зобов'язав Мельниченка у 15-денний термін на прес-конференції спростувати поширену ним інформацію і вибачиться перед Литвином за завдану моральну шкоду.[30][31] У 2011 році Володимир Литвин знову звернувся до суду із проханням зобов'язати М.Мельниченка спростувати на прес-конференції для засобів масової інформації поширену ним неправдиву інформацію про його, начебто, причетність до справи Георгія Гонгадзе, а також публічно вибачитися за завданий моральний збиток.[32] Володимир Литвин є однією з осіб, яку підозрюють у причетності до справи Георгія Ґонґадзе. Закиди щодо цього неодноразово лунали від колишнього майора президентської охорони Миколи Мельниченка[33], генерала МВС Олексія Пукача[34], колишнього депутата Олександра Мороза[35] та інших.

Закон «Про засади державної мовної політики»

[ред. | ред. код]
Докладніше: Закон «Про засади державної мовної політики», Займіться ділом, а не язиком! та Помста за розкол країни

3 липня 2012 року у Верховній Раді з порушеннями прийняли Закон «Про засади державної мовної політики» у другому читанні. Литвин як спікер парламенту після голосування пообіцяв, що не підписуватиме документ[36]. Однак 31 липня він порушив свою обіцянку і підписав законопроєкт[37], який згодом набув чинності. Ці події стали причиною різкої критики політика з боку громадськості. Зокрема активісти кампанії «Займіться ділом, а не язиком!», ще у травні попередивши Литвина про можливі наслідки для нього у разі голосування фракції Народної партії та підписання Литвиним як спікером документу[38], почали проти політика поширення листівок у рамках кампанії «Помста за розкол країни». Під час двох антиагітаційних поїздок 18 червня та 25—26 серпня активістам перешкоджали та на них нападали невідомі, міліція, місцеві чиновники, молодики, що належать до організацій, пов'язаних з Володимиром Литвиним[39][40][41]. Найвідомішим став напад брата Петра Литвина на ринку у Новоград-Волинському[42], після якого Володимир Литвин заявив, що ще більше «заповажав» свого брата.[43]

Родина та особисте життя

[ред. | ред. код]

Батько: Михайло Климович Литвин.

Мати: Ольга Андріївна Литвин.

Дружина: Тетяна Костянтинівна (до шлюбу Панікарська, 1960 р.н.).

Син: Іван Литвин (1989 р.н.) — кандидат в народні депутати в 66 виборчому окрузі.[44]. Одружений з Тетяною Тереховою, донькою Андрія Деркача, давнього знайомого Володимира Литвина.

Донька: Олена (1982 р.н.) — володіє Будинком розкоші «Вілла Гросс».

Брати:

Праці

[ред. | ред. код]

Автор понад 430[45] наукових праць і книжок, зокрема —

  • «Політична арена України: особи та виконавці» (1994 р.),
  • «Украина: политика, политики, власть» (1997 р.),
  • «Україна на межі тисячоліть (1991—2000)» (2000 р.),
  • «Україна: досвід та проблеми державотворення (90-ті роки XX ст.)» (2001 р.),
  • «Україна: хроніка поступу (1991—2001)» (2001 р.),
  • «Вимір історією» (2002 р.),
  • «Тисяча років сусідства і взаємодії» (2002 р.).

Нагороди

[ред. | ред. код]

Закордонні візити

[ред. | ред. код]

У культурі

[ред. | ред. код]

Володимир Литвин став прототипом персонажу Пана Листвина в українському мультсеріалі Казкова Русь.

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Володимира Литвина називали головним миротворцем помаранчевої революції. Архів оригіналу за 25 вересня 2015.
  2. ↑ Вісник НАН України, 2006, № 4
  3. ↑ а б Литвин Владимир. Архів оригіналу за 25 вересня 2015. Процитовано 24 вересня 2015.
  4. ↑ а б Литвин рассказал, чем зарабатывал на жизнь в голодных 90-ых [Архівовано 29 жовтня 2009 у Wayback Machine.](рос.)
  5. ↑ В. Литвин став почесним доктором Харківського національного університету внутрішніх справ [Архівовано 15 липня 2015 у Wayback Machine.] (рос.)
  6. ↑ Довідка: Литвин Володимир Михайлович. dovidka.com.ua. Архів оригіналу за 22 липня 2015. Процитовано 24 вересня 2015.
  7. ↑ Відомості про кандидата в народні депутати України [Архівовано 24 липня 2019 у Wayback Machine.] cvk.gov.ua
  8. ↑ Литвин програє Дмитру Костюку: свіжі дані ЦВК [Архівовано 24 липня 2019 у Wayback Machine.] Новоград.City (22.07.2019)
  9. ↑ Відомості про підрахунок голосів виборців на одномандатному виборчому окрузі № 65 [Архівовано 5 серпня 2019 у Wayback Machine.] cvk.gov.ua
  10. ↑ Нові правила і Литвин: як у Київському національному університеті обирають нового ректора. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 20 березня 2021. Процитовано 20 березня 2021.
  11. ↑ Литвин не вийшов у другий тур виборів ректора КНУ. Радіо Свобода (укр.). Архів оригіналу за 19 березня 2021. Процитовано 20 березня 2021.
  12. ↑ Для тех, кто стоял на сцене майдана, годовщина «оранжевой» революции стала, к сожалению, лишь... fakty.ua. Архів оригіналу за 26 лютого 2014. Процитовано 15 жовтня 2015.
  13. ↑ Литвин повертається в науку. Львівська газета. 10.5.2006. Процитовано 9.12.2008.
  14. ↑ Литвин — спікер. УНІАН. 9.12.2008. Архів оригіналу за 12 грудня 2008. Процитовано 9.12.2008.
  15. ↑ Литвин оголосив про відставку. Українська правда (укр.). 4 липня 2012. Архів оригіналу за 27 серпня 2012. Процитовано 4 липня 2012.
  16. ↑ Литвин пожалівся на «безвихідь» і підписав «мовний» закон [Архівовано 6 березня 2013 у Wayback Machine.] — Голос Америки, 31.07.2012.
  17. ↑ Результати голосування по одномандатному виборчому округу № 65 // Офіційний сайт ЦВК. Архів оригіналу за 8 грудня 2014. Процитовано 13 грудня 2012.
  18. ↑ Результати поіменного голосування за проект Закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян (№ 3879) — за основу і в цілому. Архів оригіналу за 20 січня 2014. Процитовано 15 липня 2015.
  19. ↑ Поіменне голосування про прийняття в цілому проекту Постанови про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі мирних громадян України (№4158). Архів оригіналу за 2 березня 2014. Процитовано 9 листопада 2014.
  20. ↑ [url=http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_golos?g_id=3816 [Архівовано 2 березня 2014 у Wayback Machine.] Поіменне голосування про проєкт Постанови про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень (№ 4193) — за основу та в цілому]
  21. ↑ Нардеп Литвин пропонує відновити відносини з Росією і забути про Євросоюз [Архівовано 11 жовтня 2016 у Wayback Machine.].
  22. ↑ Володимир Литвин вирішив вийти з "Волі народу", групу можуть розпустити. ukranews.com. Українські новини. 20 жовтня 2017. Архів оригіналу за 18 квітня 2018.
  23. ↑ Автора!!! (інтерв’ю з Томасом Карозерсом). Дзеркало тижня, №4 (379), 2-8 лютого 2002. Процитовано 18.9.2007.[недоступне посилання з червня 2019]
  24. ↑ Саша Волкова, Лілія Уліткіна, Влад Михненко. Литвин — краде по дрібницях. Поки що лише статті. Українська правда, 25.01.2002. Архів оригіналу за 5 лютого 2012. Процитовано 18 серпня 2011.
  25. ↑ Литвин офіційно зізнався у плагіаті. Українська правда, 01 лютого 2002. Архів оригіналу за 3 липня 2015. Процитовано 21 липня 2015.
  26. ↑ Люба Шара. Каротерс знову спіймав Литвина на брехні. Юстас Алексу: люди вашої професії горять на дрібницях. Українська правда, 26 лютого 2002. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 21 липня 2015.
  27. ↑ Литвин: Обвинения в плагиате – это удар «туда, куда вы подумали» - ФОКУС. Фокус. 5 вересня 2011. Процитовано 17 лютого 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  28. ↑ П'ятеро політиків, яких звинувачували в плагіаті. Архів оригіналу за 21 травня 2014. Процитовано 18 серпня 2011.
  29. ↑ Олексій Гарань. Плагіатор — моральний авторитет для Академії наук, Інтера, ДТ? Блоги УП, 03 квітня 2008. Архів оригіналу за 1 грудня 2014. Процитовано 21 липня 2015.
  30. ↑ Суд признал неправдивыми высказывания Мельниченко в адрес Литвина. Подробиці (Інтер). 17 січня 2006. Архів оригіналу за 10 травня 2023. Процитовано 12 листопада 2023. (рос.)
  31. ↑ Литвин не хоче чути вибачень Мельниченка. 5 канал. 3 вересня 2011. Архів оригіналу за 12 травня 2023. Процитовано 14 вересня 2024. {{cite web}}: Недійсний |мертвий-url=dead (довідка)
  32. ↑ Литвин знову вимагає публічних вибачень від екс-майора Мельниченка за наклеп. Інтерфакс-Україна. 30 березня 2011. Архів оригіналу за 10 квітня 2021. Процитовано 31 березня 2022.
  33. ↑ Роль В. Литвина у вбивстві Г. Гонгадзе. lytvyn.net. 10.02.2012. Архів оригіналу за 25.12.2010. Процитовано 9.01.2012.
  34. ↑ Пукач настаивает на причастности Кучмы и Литвина к убийству Гонгадзе. УНІАН, 12.01.2015. Архів оригіналу за 5 липня 2015. Процитовано 21 липня 2015.
  35. ↑ Мороз: Литвин має безпосереднє відношення до вбивства Гонгадзе. Українська правда, 10 грудня 2009. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 21 липня 2015.
  36. ↑ Литвин не підпише мовного закону [Архівовано 10 липня 2012 у Wayback Machine.] — iPress.ua
  37. ↑ Литвин підписав мовний закон [Архівовано 26 листопада 2012 у Wayback Machine.] — Українська правда
  38. ↑ Громадські активісти — Партії Регіонів: Ви нам російську, а ми вам пониження рейтингів [Архівовано 15 липня 2015 у Wayback Machine.] — Сайт «Майдан»
  39. ↑ В Новоград-Волинському міліція збирається затримати активістів Громадянського руху «Відсіч» за поширення листівок проти Литвина [Архівовано 21 травня 2014 у Wayback Machine.] — Сайт «Майдан»
  40. ↑ Кампанія «Помста за розкол країни» оголошує мобілізацію добровольців для поїздки на округ Литвина [Архівовано 21 травня 2014 у Wayback Machine.] — Сайт «Майдан»
  41. ↑ Активістів побили за листівки проти Литвина, а потім ще й у міліції [Архівовано 27 серпня 2012 у Wayback Machine.] — Українська правда
  42. ↑ Напад на захисників мови очолював особисто брат Литвина — Відсіч [Архівовано 27 жовтня 2012 у Wayback Machine.] — Експрес
  43. ↑ Литвин «заповажав» брата, який побив активістів на Житомирщині [Архівовано 6 вересня 2012 у Wayback Machine.] — Українська Правда
  44. ↑ 25-летний сын экс-спикера Литвина вместе с папой идет в депутаты [Архівовано 23 вересня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
  45. ↑ В. М. Литвин [Архівовано 6 липня 2015 у Wayback Machine.] Профіль на UBR
  46. ↑ Acta Apostolicae Sedis, 2002. — P. 705. [Архівовано 11 червня 2015 у Wayback Machine.] (італ.)
  47. ↑ Папа Римський видав ордени Литвину, Радченку, Дагаєву і т.д. Українська правда. Архів оригіналу за 11 квітня 2018. Процитовано 10 квітня 2018.
  48. ↑ Указ Президента України від 9 грудня 2004 року № 1459/2004 «Про присвоєння В. Литвину звання Герой України»
  49. ↑ Указ Президента України № 510/2011 від 28 квітня 2011 року «Про нагородження В. Литвина орденом князя Ярослава Мудрого». Архів оригіналу за 3 травня 2011. Процитовано 28 квітня 2011.
  50. ↑ Указ Президента України від 26 листопада 1998 року № 1312/98 «Про відзначення нагородами України працівників Національної академії наук України»
  51. ↑ Указ Президента України від 1 грудня 1999 року № 1513/99 «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 1999 року»
  52. ↑ Голову Верховної Ради України Володимира Литвина нагороджено Орденом дружби // Офіційний сайт Верховної Ради України, 16.05.2011

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Попередник: Голова Верховної Ради України
9 грудня 2008 — 6 грудня 2012 		Наступник:
Арсеній Яценюк Володимир Рибак
Попередник: Голова Верховної Ради України
28 травня 2002 — 25 травня 2006 		Наступник:
Іван Плющ Олександр Мороз
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Литвин_Володимир_Михайлович&oldid=43588847