Українці

Українці
Володимир Святославич Ярослав Мудрий Костянтин Острозький Богдан Хмельницький Іван Мазепа Григорій Сковорода Максим Березовський Микола Гоголь Тарас Шевченко Марія Заньковецька Іван Франко Данило Заболотний Володимир Вернадський Михайло Грушевський Леся Українка Іван Піддубний Соломія Крушельницька Нестор Махно Олександр Довженко Юрій Кондратюк Серж Лифар Сергій Корольов Роман Шухевич Степан Бандера Файл:Popovich-Soyuz-14 1974.jpg Павло Попович В'ячеслав Чорновіл Валерій Лобановський Сергій Бубка Андрій Шевченко Руслана
Кількість	44-45 млн.(2001)
Ареал	Україна: 37 541 693 (2001)  Росія: 1 927 988 (2010)  Канада: 1 209 085 (2006)  США: 976 314 (2009)  Казахстан: 333 031 (2009)  Аргентина: 300 000 (оцінка)  Молдова: 282 406 (2004)  Італія: 223 782 (2012) ПМР:  160 069 (перепис 2004)  Білорусь: 158 723 (2009)  Узбекистан: 104 720 (оцінка 2000) В інших країнах: 200 000
Раса	європеоїдна раса
Близькі до:	росіяни, білоруси, русини
Мова	українська
Релігія	Християнство

Украї́нці — східнослов'янський етнос, основне і корінне населення України. Як етнос сформувався на землях сучасної України та частин суміжних земель сучасних: Польщі, Білорусі, Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини і Росії. За межами України проживають в Росії, Казахстані, Молдові, Білорусі, Киргизстані, Узбекистані, Польщі, Канаді, США, Аргентині та багатьох інших країнах. Загальна чисельність перевищує 46 мільйонів осіб. З них 37 мільйонів мешкає в Україні. Більшість українців розмовляють українською мовою, що належить до східнослов'янської мовної групи. За релігійною приналежністю — православні і греко-католицькі християни. До XX століття вживали самоназву русь, русини, козаки. Також українців називали рутенами, черкасами, малоросами.

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Культура Архітектура Кухня Кіно Література Мода Музика Народне мистецтво Образотворче мистецтво Спорт Театр Танці
Українська діаспора Австралія Австрія Аргентина Африка Бельгія Білорусь Болгарія Боснія і Герцеговина Бразилія Велика Британія Венесуела Колумбія Вірменія Естонія Греція Грузія Ірландія Іспанія Італія Казахстан Канада Киргизстан Китай Латвія Литва Північна Македонія Мексика Молдова Німеччина Нова Зеландія Парагвай Польща Португалія Росія Румунія Сербія Словаччина Словенія США Угорщина Узбекистан Уругвай Фінляндія Франція Хорватія Чехія Чорногорія Швейцарія Швеція Японія
Етнографічні групи Батюки Бойки Волиняни Галичани Гуцули Кубанці Лемки Литвини Наддніпрянці Ополяни Підляшани Пінчуки Подоляни Покутяни Поліщуки Русини Сіверяни Слобожани Харцизи
Релігія Християнство Православ'я Православна церква України УПЦ МП Католицизм РКЦ УГКЦ Протестантизм Іслам Юдаїзм Рідновірство Атеїзм
Мови Українська та її діалекти
Інші статті Україна Знамениті українці Історія України Всесвітні форуми українців Голодомори Етнокультурні регіони Розселення Етногенез українців Етноніми українців Українські прізвища Українські меценати Український родовід
Портал «Україна»

Історія

Етноніми

Самоназвами українців до ХІХ століття були «русь» або «русини», похідні від імені середньовічної Руської держави. Ці назви фігурують в українських літописах, діловодстві, релігійній та світській літературі XIII—ХІХ століть. У латинських текстах русинів часто записували «рутенами», а в грецьких джерелах і похідних від них — «росіянами». У тогочасній літературі «русини» (русь, рутени, росіяни) протиставлявся «литві» (литовцям, литвинам), «ляхам» (полякам) та «москві» (москвинам, сучасним росіянам).

У XVI—XIX ст., паралельно із назвою «русини», українців називали «козаками». Це було пов'язано з тим, що Україна була центром володінь козацької вольниці — Війська Запорозького. З кінця XVII до початку ХІХ ст., після входження більшої частини українських земель до складу Російської держави, українців також називали «малоросами» (малоруським, малоросійським народом), за візантійською церковною назвою України — «Мала Росія».

У 1590 р. вперше у вітчизняній історіографії ввів до політичного словника назву «український народ» — руський шляхтич, доктор теології, церковний та суспільно-політичний діяч Речі Посполитої Йосиф Верещинський, виповнивши її етнополітичним змістом. Етнонім «українці» вперше фіксується наприкінці XVI ст. у документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка. У першій половині XVII ст. «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. В козацьку добу «українцями» позначали мешканців козацьких політій — Гетьманщини, Слобожанщини і Запорожжя. З другої половині XVII ст. етнонім «українці», а особливо «народ український» вже широко використовувався гетьманами України і козацькою старшиною Війська Запорозького. З початку ХІХ ст., аби підкреслити свою окремішність від росіян (великоросів), харківська українська інтелігенція стала використовувати назву «українці» як загальний етнонім замість старої назви «русини». Ця нова самоназва остаточно затвердилася у Наддніпрянській Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 років та радянської українізації. Теж саме відбулося на Галичині і Буковині у 1918—1940 роках завдяки діяльності українських націоналістичних організацій.

Етногенез

«Українські» дніпро-донецька культура та трипільська культура на карті неолітичних культур Європи

Балто-слов'янська мовна спільність

Ареал діалектів української мови. Початок XX століття

Українці — індоєвропейський слов'янський етнос, коріння якого на території України сягає ймовірно неоліту.

Територія України є частиною того етнокультурного простору, де в різний час відбувалися процеси становлення індоєвропейців, праслов'ян, слов'янських етнічних утворень. Подніпров'є, Полісся, Лівобережжя — регіони формування/поширення археологічних культур, що асоціюються з індоєвропейцями (див.: дніпро-донецька культура, середньостогівська культура, ямна культура). Індоєвропейські племена були сучасниками племен-носіїв трипільської культури, що мешкали на півдні Правобережжя. Появі на історичній арені слов'ян передувало тривале в часі існування гіпотетичного балтослов'янства (див.: культура шнурової кераміки, тшинецько-комарівська культура, сосницька культура), праслов'янства. У I тисячолітті до н. е. в степах України кочували іраномовні племена, які контактували з існуючими неподалік від них культурами Подніпров'я, що мали відношення до формування праслов'янських спільностей (див.: чорноліська культура, милоградська культура). В 1-й половині I тисячоліття н. е. у лісостеповій і лісовій зонах України існували зарубинецька культура, волино-подільська культура, київська культура та «готська» черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були праслов'яни. На їхній основі в середині I тисячоліття н. е., після навали гунів, сформувалися такі ранньосередньовічні спільності, як корчацька, пеньківська, колочинська, що асоціюються зі слов'янськими племінними союзами антів та склавінів.

За концепцією етногенезу українців, яку у XIX—XXI століттях творили М. Грушевський, М. Костомаров, М. Максимович, Я. Дашкевич, Г. Півторак, В. Баран, Л. Залізняк та інші, український етнос постав на основі слов'ян, нащадків антів та склавінів — літописних полян, волинян, сіверян, тиверців, деревлян, уличів, білих хорватів та дреговичів, інтегрованих у середньовічній руській (українській) державі. Слід зазначити, що український етнокультурний комплекс, маючи в своїй основі праслов'янський компонент, також увібрав в себе ймовірно іранський (спадок скіфів, сарматів), германський (спадок готів), балтський, фракійський, кельтський елементи. У середньовіччя в етногенезі українців взяли участь германці (варяги), а крім того, українці асимілювали вихідців з тюркських народів.

Існує також трипільсько-індоєвропейська теорія походження українців, над творенням якої працювали такі дослідники, як В. Хвойка, В. Щербаківський, Я. Пастернак.

Інші концепції можна охарактеризувати як пізньосередньовічні, вони є переважно російсько-радянськими за своїм походженням. Так, у середині XX століття радянський історик В. Мавродін сформулював концепцію, згідно якої у часи Київської Русі сформувався окремий східнослов'янській етнос — «давньоруська народність». Ця концепція лежала в основі офіційної радянської схеми історії східних слов'ян. Інший радянський дослідник, Л. Гумільов, висунув гіпотезу про те, що охрещені половці стали одним із базових шарів українського етносу. Американський історик О. Пріцак також припускав, що в етногенезі українців, а також росіян взяли участь східноєвропейські половці, які після монгольського завоювання 1230—1240-х рр., нібито залишилися в степах Східної Європи і не прийняли іслам.

Критерієм визначення завершення етногенезу українців є етнічна самосвідомість, відображена у відповідному етнонімі «русь» / «русин» який вживався як самоназва всього слов'янського населення України з кінця ХІІ — початку ХІІІ століть аж до XVIII століття включно, а можливо, й довше (остання виявлена фіксація у джерелах зі Східно-Центральної України — 1728 р., а в фольклорних творах — 1850-ті рр.). Поширення першого українського ендоетноніма на всі слов'янські землі Південної Русі, а отже, і формування відповідної самосвідомості, достатньо добре відображено у джерелах. Як регіональна самоназва українського населення західних областей України цей термін, вже у формі «русини», побутував до першої половини XX століття, коли й був витіснений новим загальноукраїнським ендоетнонімом «українці». Отже, етнос, який виникає на слов'янських землях Південної Русі наприкінці ХІІ — на початку ХІІІ століть, є саме українським.

Антропологія та генографія

Файл:Haplogroups europe.png

Домінантні гаплогрупи Y-хромосоми у Європі

Чоловічі антропологічні типи українців (Федір Вовк, 2008)

Українці належать до європеоїдної раси, переважно відносяться до «центральноукраїнського типу», окрім менших груп які більш споріднені з білорусами, поляками, багатьма росіянами (у цих народів переважає валдайський варіант дунайського типу, який характеризується значно більшою світлопігментованістю), словенцями, деякими популяціями хорватів, а також німців, австрійців і литовців.

Українці як правило брахікефальні, в більшості своїй — високорослі, колір волосся варіюється у залежності від конкретного субетносу, проте світлоокі майже у всіх характерних для українців антропологічних типах (крім динарського) переважають над темноокими.

За низкою ознак (профілювання обличчя, поперечний профіль спинки носа, виступ крил носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) деякі групи населення України (Середнього Подніпров'я, Лівобережжя), безсумнівно європеоїди, мають незначний відсоток домішки, пов'язаної з асиміляцією степових тюркських груп з певним монголоїдним елементом.

Аналіз генетичних особливостей корінних українців за батьківською лінією вказує, що найчастотнішою гаплогрупою Y-хромосом українців є R1a, яка зустрічається у 41,5-54,0 % осіб. Така ж висока частотність групи R1a характерна для поляків, південних росіян, білорусів, словенців, литовців, серболужичанів та деяких народів Індійського субконтиненту. За деякими даними також для угорців.

Характерною ознакою українців є вкрай низька їх генетична гетерогенність порівняно з іншими європейськими народами.

Розселення

Етнічна територія

Розселення українців у світі

Заселений переважно етнічними українцями ареал Європи розташований в її центрально-східній частині, на південному заході Східноєвропейської рівнини, у Східних Карпатах і прилягає до Чорного й Азовського морів. Українська етнічна територія охоплює близько 600 тис. км² (без врахування відірваних від суцільної етнічної території українських етнічних анклавів) і простягається приблизно на 1400 км із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км з півночі на південь.

Особливістю української етнічної території серед величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘янських народів є те, що найімовірніше саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом розвинулася в сучасних українців. Ядро української етнічної території від початку формування українців до сьогодні було розташоване в межах сучасної державної (національної) української території.

Українці віддавна сприймали природне середовище як невід'ємну складову рідного краю. Заселені українцями землі мали і мають великі ресурси для сільськогосподарського і промислового виробництва, мають геополітичне та історично-політичне значення. Це розпалювало загарбницькі апетити чужинців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин та від політики щодо українців, яку провадила певна державна влада на підконтрольних частинах українських земель. У лісостеповій та степовій смугах України українська людність під тиском кочових племен не один раз рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних і західних українських земель. Велику роль у розвитку етнічної території українців та етнічного складу людності українських земель відігравали міграційні процеси.

У XIX ст. і майже до середини XX ст. українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи південно-західну частину сучасної Білорусі, низку прилеглих до сучасної української національної території районів Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови та Російської Федерації. Незважаючи на значні територіальні втрати етнічна територія українців продовжує залишатися найбільшою серед європейських народів та другою за величиною у Європі (після європейської частини етнічної території росіян, які за географічною класифікацією є євразійським етносом).

Карти

• 
  Розселення українців за межами сучасної України у Південно-Східній Європі, 1876 рік (згідно з Атласом Ільїна)
• 
  Частка українців по повітах Російської імперії, округах та комітатах Австро-Угорщини на кінець XIX століття
• 
  За переписом 1897 року українці (жовтий колір) були найчисельнішим народом у Південно-Уссурійському окрузі, який займав більшу частину нинішнього Приморського краю
• 
  Польська карта населення Центральної Європи, 1927. Українці на ній позначені як русини, білоруси — білорусини
• 
  Мапа розселення українців, 1940
• 
  Розселення українців (поряд з іншими етносами) на території СРСР, 1941 рік
• 
  Частка українців у районах
  (перепис населення 1959 року)
• 
  Частка українців у районах та містах (перепис населення 2001 року)
• 
  Частка українців за областями України (перепис населення 2001 року)
• 
  Частка етнічних українців у регіонах Росії згідно перепису 2010
• 
  Українське населення (тис. осіб) в регіонах РФ, перепис 2010

Чисельність

У світі 1719 р. — 5952 тис. 1795 р. — 10683 тис. 1858 р. — 15971 тис. 1897/1900 р. — 26369 тис. 1910/1917 р. — 35533 тис. 1926/1931 р. — 37228 тис. 1939 р. — 35617 тис. 1959 р. — 38708 тис. 1979 р. — 44995 тис. 1989 р. — 48290 тис.

В Україні 1719 р. — 4912 тис. 1795 р. — 8695 тис. 1858 р. — 12729 тис. 1897/1900 р. — 20982 тис. 1910/1917 р. — 27051 тис. 1926/1931 р. — 27568 тис. 1939 р. — 29607 тис. 1959 р. — 32158 тис. 1970 р. — 35284 тис. 1979 р. — 36496 тис. 1989 р. — 37419 тис. 2001 р. — 37542 тис.

Перепис 2001

Чисельність та частка українців в Україні за даними перепису 2001 р.

Назва регіону	Населення, млн.	Українців, млн.	% населення регіону	% від чисельності українців в Україні
Дніпропетровська область	3 561 224	2 825 781	79,3 %	7,5 %
Донецька область	4 825 563	2 744 149	56,9 %	7,3 %
Львівська область	2 605 956	2 471 033	94,8 %	6,6 %
Київ	2 566 953	2 110 767	82,2 %	5,6 %
Харківська область	2 895 813	2 048 699	70,7 %	5,5 %
Київська область	1 821 061	1 684 803	92,5 %	4,5 %
Вінницька область	1 763 944	1 674 135	94,9 %	4,5 %
Одеська область	2 455 666	1 542 341	62,8 %	4,1 %
Полтавська область	1 621 207	1 481 167	91,4 %	3,9 %
Луганська область	2 540 191	1 472 376	58,0 %	3,9 %
Івано-Франківська область	1 406 129	1 371 242	97,5 %	3,7 %
Запорізька область	1 926 810	1 364 095	70,8 %	3,6 %
Хмельницька область	1 426 649	1 339 331	93,9 %	3,6 %
Черкаська область	1 398 313	1 301 183	93,1 %	3,5 %
Житомирська область	1 389 293	1 254 855	90,3 %	3,3 %
Чернігівська область	1 236 065	1 155 354	93,5 %	3,1 %
Сумська область	1 296 763	1 152 034	88,8 %	3,1 %
Рівненська область	1 171 445	1 123 401	95,9 %	3,0 %
Тернопільська область	1 138 500	1 113 516	97,8 %	3,0 %
Миколаївська область	1 262 899	1 034 446	81,9 %	2,8 %
Волинська область	1 057 214	1 024 955	96,9 %	2,7 %
Кіровоградська область	1 125 704	1 014 616	90,1 %	2,7 %
Закарпатська область	1 254 614	1 010 127	80,5 %	2,7 %
Херсонська область	1 172 689	961 584	82,0 %	2,6 %
Чернівецька область	919 028	689 056	75,0 %	1,8 %
Автономна Республіка Крим	2 024 056	492 227	24,3 %	1,3 %
Севастополь	377 153	84 420	22,4 %	0,2 %

Історико-етнографічні регіони

Закарпаття, гуцули

Особливості історичного розвитку різних територій України, їхні географічні розходження обумовили виникнення історико-етнографічних районів українців — Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гуцульщина, Донщина, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий клин, Мармарощина, Надбужжя, Середня Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина), Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор'я, Підляшшя, Поділля, Подніпров'я, Покуття, Полісся, Посулля, Правобережна Україна, Приазов'я, Прибужжя, Придністров'я, Придунав'я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Терщина, Холмщина, Червона Русь, Чернігівщина.

Різні історичні долі окремих груп українського народу вплинули на формування деяких особливостей їх культури. В карпатському регіоні виділяються гуцули, лемки, бойки. На півночі України — поліщуки. В районі чернігівського Полісся існує невелика локальна група литвинів.

Діаспора

Українці в Росії (1989)

   Українці в Канаді (2008)

Росія: 1 927 988 (2010)  Канада: 1 209 085 (2006)  США: 976 314 (2009)  Бразилія:  1 010 000 (оцінка, 1996)[джерело?]  Казахстан: 333 031 (2009)  Аргентина: 300 000 (оцінка)  Молдова: 282 406 (2004)  Італія: 223 782 (2012) ПМР:  160 069 (перепис 2004)  Білорусь: 158 723 (2009)  Узбекистан: 104 720 (оцінка 2000)

Португалія: 66 041  Румунія: 51 703 (2011) Латвія: 45 798 (2011)  Німеччина: 40 000  Австралія: 38 791 (2011)  Польща: 27 172 (2002)  Естонія: 22 573 (2011)  Азербайджан: 21 500 (2009)  Литва: 16 423 (2011)  Словаччина: 7 430 (2011) В інших країнах: 200 000

Мова

Українці, які вказали українську мову рідною (перепис 2001)

Українці розмовляють українською мовою, що до середини ХІХ ст. називалася «руською», «козацькою» або «малоросійською». Вона належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Ця мова має писемність на основі кирилиці. Розрізняють такі діалекти української мови: північний, південно-західний і південно-східний.

Частина українців Наддніпрянської України говорить російською або суржиком внаслідок москвинізації українських земель у ХІХ—ХХ ст. Так само частина українців Галичини, Буковини і Закарпаття знає польську, румунську та угорську мови через політику полонізації, румунізації та мадяризації цих регіонів в 1-й половині ХХ ст.

За переписом 2001 року українці України вільно володіли українською (96,8 %) та російською (58,1 %).

Серед українців діаспори поширені також англійська, іспанська, португальська та німецька мови.

• 
  Україномовні на «Слов'янських землях» (1842)
• 
  Діалекти української (1871)
• 
  Діалекти української (1960)
• 
  Україномовні в Україні (1897)
• 
  Україномовні в РІ (1897)
• 
  Україномовні в РСФСР (1926)

Традиційна культура

Рільництво

Основна традиційна галузь сільського господарства українців — рільництво з перевагою трипілля (поряд з ним ще в XI столітті в Карпатах і на Поліссі зберігалося підсічно-вогневе й перелогове). Обробляли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку, овес, коноплі, льон; з кінця XVII століття — кукурудзу, тютюн, з другої половини XVIII століття — соняшник, картоплю; з городніх культур — капусту, огірки, буряк, редьку, цибулю та ін., кавуни й гарбузи (у степових районах), з початку XIX століття — помідори та перець. Для українців здавна характерно присадибне садівництво (яблуні, груші, вишні, сливи, малина, смородина, аґрус, меншою мірою абрикоси, черешня, виноград).

Комплекс традиційних хліборобських знарядь складався з дерев'яного із залізними частинами плуга з передком, рала (однозубого й многозубого), мотики й заступа різних форм, борони, переважно рамкової, та ін. У поліських і частково лівобережних районах замість плуга й рала користалися сохою двох типів: беспередкова (однокінка, Чернігово-Сіверський варіант) і на колесах (литовка, або поліська). Комплекс знарядь збирання складався з серпа, коси, граблів та вил. Молотили ціпом, на півдні — також ковзанкою й кіньми, зрідка молотильною дошкою диканей, на відкритих струмах у полі, у Поліссі — у гумні та клуні; у північних районах хліб підсушувався в клунях. Зерно перероблялося на водяних і лодейних (установлених на човнах або плотах) млинах, а також на вітряках і так званих тупчаках.

Тваринництво

Українці розводили велику рогату худобу переважно сірої степової та іншої порід, овець, коней, свиней, домашнього птаха. Переважала вигонна, а в Карпатах сезонна гірничо-відгінна форма випасу тварин. Бджільництво й рибальство грали в господарстві підсобну роль.

Український чумак — перевізник вантажів на великі відстані, особливо солі й риби на здорових возах мажах, запряжених волами. Значне місце в господарстві займали різноманітні промисли й ремесла — ткацтво, поташний, гутний (виробництво скла), гончарний, сукновальний, деревообробний, шкіряний та ін.

Житло

Українське житло. Будівля XIX століття

Файл:Ukr.furnace.jpg

Розмальована піч. Поділля, початок XX століття

Традиційні сільські поселення — села, слободи, хутори вуличного, радіального, розкиданого та іншого планування. Житло дореволюційного селянства — хати (укр. хати), глинобитні або зрубні, побілені зсередини й зовні були двох-трьохкамерними (типу хата — покрову — хата або хата — покрову — комора), а в бідняцьких господарствах — однокамерними, з глинобитною підлогою, чотирьохскатної солом'яної, а також з очерету або дранки на даху. У Полісся та в ряді районів Східної Галичини житло залишалося аж до початку XX століття курним або напівкурним.

Основою житла є дубові підвалини, які лежать на кам'яному фундаменті. Відповідно до народних вірувань житло вхідними дверима зорієнтоване на південь, покуття — на схід, а задня частина хати, відповідно, на північ. Садиба має традиційну для української хати трикамерну будову.Сіни виконують роль прихожої кімнати та господарського вузла. Наступна кімната називається коморою. Це традиційно господарська частина українського житла. Всередині комора залишалася небіленою і використовувалась переважно для зберігання харчових запасів.

При наявності в різних історико-етнографічних районах локальних особливостей житла інтер'єр був досить однотипним. При вході в хату праворуч або ліворуч у куті розташовувалася піч, повернена устям до довгої сторони будинку. По діагоналі від неї в іншому куті, парадному, прикрашеному вишитими рушниками, квітами, висіли ікони, стояв стіл (у бідняків іноді — скриня), на якому лежали хліб і сіль, накриті скатертиною. Уздовж стін від стола розташовувалися лави для сидіння. До печі вздовж тильної сторони примикав настил (пив) для спання, над ним висіла вішалка (жертка). На стіні або в куті при вході влаштовувався «мисник» для посуду. Протилежна від входу стіна, а також пекти часто розмальовувалися квітами, особливо якщо в родині була дівчина.

Селянський двір мав залежно від заможності хазяїна одну або кілька господарських будівель: хлів, повітку, комору, на півдні — загінчики для худоби і т.ін. Українці жили також в численних містах, передмістях і містечках. Житло бідних містян мало відрізнялося від сільської хати. Заможні жили в будинках, нерідко цегляних або кам'яних, з декількома кімнатами (залою, кухнею, опочивальнею(спальнею) та ін.), з ґанком або верандою, зовні часто пофарбованими.

Одяг

Український cелянин з Поділля, 1870-ті рр. Ілюстрація до книги «Земля і люди. Загальна географія» (т.5), Жана Жака Елізе Реклю, 1880

Подільська губернія

Дівчата і заміжні жінки у святковому вбранні. Полтавщина, кінець XIX — початок XX століття

Полтавський стрій

Жіночий національний костюм, центральна Україна

Поштова марка СРСР, 1961

Різноманітний і барвистий був народний костюм. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (сорочки — тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого одягу: дерги, запаски, плахти (з 19 століття зшитої спідниці); в прохолодну погоду носили безрукавки (керсетки, киптари та ін.). Жінки на Полтавщині у свята поверх сорочки вдягали плахту, а в будні дні — чорну запаску, яку називали також «дергою» або «джергою». Джерга являла собою просто прямокутний шматок чорного або синього тонкого сукна шириною близько 170 см. Поверх нижньої сорочки і запаски в багатьох областях України жінки надягали юпку — верхню приталену сорочку із широкою призібраною нижньою частиною.

Характерна риса українських дівочих головних уборів полягала в тому, що верхня частина голови (маківка) завжди залишалася відкритою, тому дівочі головні убори найчастіше мали форму вінка. Дівчини заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашаючи стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок. Непокрита голова в заміжньої жінки вважалася верхом непристойності, тому із самого заміжжя жінки носили очіпок — капелюшок із вовняної або шовкової тканини або із парчі, рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), або пізніше хустку.

Найдавнішим і найбільш розповсюдженим чоловічим головним убором була шапка, її численні різновиди — шоломок, йолом, яломок, мегерка. У жарку погоду голову покривали солом'яними брилями, іншим часом — повстяними або каракулевими, часто носили смушкові (зі смушків), циліндроподібні шапки.

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, що часто вив коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки та пояси.

Найпоширенішим взуттям були постоли з сирицевої шкіри, а в Поліссі — личаки (постоли), серед заможних — чоботи. Виготовлялися личаки з лика лози, липи і в'яза. Взуття складалося з плетеної підошви і петель з боків ступні. На нозі личаки трималися за допомогою конопельної або личаної мотузки, протягненої крізь петлі. Чоботи на території України були відомі зі скіфських часів. Виготовлялися вони із сап'яну — м'якої шкіри особливої вичинки. У часи Київської Русі носили гостроносі чоботи із загнутими догори передами. У широке вживання чоботи ввійшли набагато пізніше — наприкінці XVIII століття, та й то переважно серед заможного населення.

Верхній одяг українців відрізнявся великою розмаїтістю. Жінки й чоловіки носили короткі й довгополі безрукавки, іноді вироблені з хутра. У лемків була чуганя — верхній одяг з наглухо зашитими рукавами, які служили кишенями. Свита — верхній сукняний одяг, звичайно коричневого або чорного кольору — змінювалася залежно від регіону і майнового положення її власника не тільки фасонами, але й покрієм. Вона могла мати каптур («ворок»). Жіноча свита була приталеною. Кунтуш і опанча, однотипний з каптаном одяг з домотканого полотна біло-сірого кольору, були більш ошатними різновидами свити. Козацький жупан із сукна, родич кавказького бешмета. Зимовим чоловічим і жіночим одягом служили шуби або кожухи, які іноді називали «зимогрії». Він шився із 7-9 овечих шкур. Носили його досить довго — 10-15 років, а потім покривали сукном і продовжували носити ще кілька років. На негоду був розрахований кобеняк, що являв собою великий сукняний мішок із прорізом для очей і рота. У старовину кобеняк був найпоширенішим верхнім одягом. У суворі зими його надягали поверх кожуха.

Характерна багата вишивка, аплікація і таке інше.

Пояси були чи не найважливішим елементом чоловічого та жіночого одягу. Чоловіки зав'язували пояс спереду, а жінки — так, щоб кінці пояса і зав'язувалися, і висіли ззаду. Пояси були почасти плетені, а в карпатських українців — шкіряні або з цупкої матерії, дуже довгі, що дозволяли обгорнути талію кілька разів. Вважалося, що пояси чоловіків повинні бути одноколірними, а в жінок — строкатими. Найпоширеніші кольори поясів — червоний і зелений, причому чоловічі пояси найчастіше були червоного кольору.

Малюнки жителів України середини XVIII століття

Шляхтянка	Шляхтянка	Шляхетна панна	Шляхетна пані	Знатна пані	Міщанка	Міщанка
Полковник	Писар	Сотник	Шляхтич	Козак-підпомічник	Рядовий козак	Міщанин
Селянка	Селянка	Селянка	Селянка	Селянин	Литвин	Литвин

• 
  Козак-переможець
• 
  Козаки розважаються

• 
• 
  Український народний одяг різних регіонів на поштових марках (Ліворуч — Західна Україна, посередині — центральна, праворуч — Східна Україна)
• 

Іграшки

Бувають з глини, тіста, дерева, соломи, лози, паперу та ін. До нас дійшли переважно керамічні та дерев'яні зразки, датовані 19 ст. — «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо. Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів іграшки вивозили на ярмарок. Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами — виразні фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів, теслярів, що «працюють» у наслідок руху планок. Найбільш поширенішою іграшкою українських дівчаток були ляльки, ув'язані з клаптів тканини. Їх виготовляли для дітей мами і бабусі.

Іграшки, пов'язані з календарними обрядами: «жайворонки» з тіста, котрі випікають навесні мами для своїх дітлахів, аби ті закликали з їх допомогою з вирію пташок; різдвяні пряники — «півники» і «коники»; великодня лялька-панянка з трави. У ритуалах плодючості й продовження роду використовувалась лялька-мотанка. Побутові іграшки: іграшковий посуд, човники, візочки, коники з вершниками, дзиґи, вітрячки, деркачі, фуркала, всілякі цяцьки з кори, дерева, глини, соломи, з овочів, квітів, трави тощо. Діти виготовляли їх самі (для себе або молодших братів і сестер).

Кухня

Їжа сильно розрізнялася в різних верств населення. Основу харчування становили рослинна та борошняна їжа (борщ, галушки, різноманітні юшки), каші (особливо пшоняні та гречана); вареники, пампушки з часником, лемишка, локшина, кисіль та ін. Значне місце в їжі займала риба, у тому числі солона. М'ясна їжа селянству була доступна лише на свята. Найпопулярнішими були свинина й свиняче сало. З борошна з додаванням маку та меду випікали численні маківники, коржі, книші, бублики. Поширені були такі напої, як узвар, варенуха, сирівець, різноманітні наливки й горілка, у тому числі популярна горілка з перцем. Як обрядові страви найпоширеніші були каші — кутя та коливо з медом.

Суспільний устрій

У суспільному житті українського села до кінця 19 століття зберігалися пережитки патріархальних відносин, значне місце займала сусідська громада — громада. Характерні були багато традиційних колективних форм праці (толока, супряга) і відпочинку (парубочі громади — об'єднання неодружених хлопців; вечорниці й досвітки, новорічні колядки й щедрівки та ін.). Пануючою формою родини українців була мала, з вираженою владою її глави — чоловіка та батька, хоча аж до початку 20 століття, особливо в Полісся й у Карпатах, зберігалися залишки великої патріархальної родини.

Символіка

Низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко, М.-Л. А. Чепа. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі.

У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічної народної вистави водіння кози на свято Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка. Етнографами записано на Чернігівщині пісню при щедровечірньому водінні кози, де згадується також і вовк.

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням.

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

Рушник. Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга мала на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, посилювалась. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості.

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг.

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.

Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся — символ покритки /стриги/, втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг. Волосся — багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас — ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.

Музика та співи

Файл:Ukrainian musicians.jpg

Українські музиканти

Ансамбль Вірського

Козак Мамай

В українському музичному фольклорі найпоширенішими є пісні (календарно-обрядові, псальми, родинно-обрядові, соціально-побутові, історичні, чумацькі, жартівливі, коломийки, дитячі), а також думи (епічні речитативи в супроводі кобзи або бандури), які співали незрячі кобзарі й лірники.

Календарно-обрядові пісні — це колядки та щедрівки, веснянки, троїцькі, петрівчані, купальські. Родинно-обрядові — весільні, голосіння.

Серед інструментальних ансамблів найпоширеніший — троїсті музики, які грали на весіллях, ярмарках, танцях. Це скрипка, басоля і бубен або ж скрипка, цимбали і бубен.

Національні музичні інструменти

Українець, що грає на бандурі

Бандура — український традиційний струнний щипковий інструмент, можливо, походить від давньоруських гуслів. Має ковшеподібний корпус з грифом і 12 струн (іноді більше, до 30). На бандурі грають, перебираючи струни обома руками, тримаючи її на колінах вертикально. Найбільшого розповсюдження бандура досягла в епоху козацтва. Бандура як найвідоміший український народний інструмент стала одним із символів української культури.

Гуслі — найстародавніший український щипковий музичний інструмент, що був дуже популярним у Київській Русі. У гуслях струни натягнуто на трикутний дерев'яний резонансний ящик. Звук на інструменті видобувають, тримаючи його на колінах горизонтально, защипуючи струни пальцем. З часів Київської Русі гуслі проіснували в побуті мешканців України ймовірно аж до XIX століття, оскільки ще Пантелеймон Куліш згадував, що бачив співця-гусляра.

Кобза — старовинний інструмент, що на початку мав три струни, вузьку шийку і довгастий корпус. Згодом число струн збільшилося, гриф укоротився, корпус округлився, з'явилися приструнки і зникли лади («українця, що любить прикрашати свою музику найтоншими мелізмами, не задовольняла визначеність ладу», — писав дослідник Гнат Хоткевич). На поширеній у минулі століття в Україні народній картині «Козак Мамай» можна побачити цей інструмент. Має стрій, подібний до гітари (4-8 струн). На кобзі грають, притискаючи лівою рукою струни на грифі. Рігельман у своїх замітках XVIII століття писав, що в селі більше грають на кобзі, а в місті — на бандурі.

Басоля — український народний смичковий інструмент, що формою нагадує віолончель. Має чотири струни.

Колісна ліра . У її супроводі незрячі мандрівні співці-лірники співали псальми, також грали жартівливі, танцювальні мелодії на ярмарках. Прототипом такої ліри є грецький монохорд, що мав одну струну й одну клавішу, яка пересувалася вздовж струни. У зміненому вигляді інструмент у IX століття був поширений у Західній Європі. В Україні колись існували цілі школи лірників.

Торбан — струнний інструмент з грифом. Поширений серед української шляхти, називався ще «панська бандура». На торбані грав Іван Мазепа (тривалий час торбан з гербом гетьмана зберігався у Чергінівському музеї).

Коза (дуда). Інструмент на зразок волинки. Прототип сучасної гармоніки. Міх виготовляється з шкури кози — білий і кудлатий. Має свисток і кілька дудок.

Трембіта . Духовий інструмент з дерева смереки, що довжиною буває до трьох метрів. Інструмент гірняків-гуцулів. Трембітають на полонинах, та в час поховального ритуалу. Звуком трембіти сповіщають сумні вістки, а на полонинах передають необхідні сигнали на далеку відстань.

Цимбали — струнний ударний інструмент. Дерев'яна пласка скринька у формі трапеції або дерев'яна рама, на якій натягнуті струни. На цимбалах грають за допомогою паличок чи молоточків. Цимбали поширені також у Польщі, Угорщині, Румунії, Білорусі.

Танці

Козаки, один грає на бандурі, інший танцює

Найпоширеніші танці в українців — гопак, козак, аркан, чеберячка, коломийка, гречаники, плескач, голубка, ойра, краков'як, карапет, полька. Є багато гарних традиційних вальсових мелодій. Українські танці, різноманітні за хореографічним малюнком, будуються на таких танцювальних рухах: перемінний крок, присядки, дрібушки, вихилясники, тинки тощо.

Гопак — народний танець, швидкий, запальний. Чоловіки імпровізують складні фігури, аж до високих стрибків, змагаючись у спритності.

«Кругові» та «ключеві» хороводи (у пісенному супроводі). До «кругових» належали такі хороводи, у час яких одна з дівчат у середині утвореного товаришками кола зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні, дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. «Ключеві» хороводи виводили дівчата довгою лінією — «ключем».

Релігія

Софійський собор — головний християнський осередок українців.

Переважна більшість українців (71.7%) вважають себе віруючими, в той час як атеїстів та невіруючих в країні 7.7%. Серед віруючих українців абсолютна більшість українців є християни. Віряни-українці переважно православні та католики.

Католицькі віряни належать переважно до:

• Української греко-католицької церкви.

• Римо-католицької церкви в Україні.

Православні віряни належать переважно до:

• Православна церква України
• Українська православна церква (Московський патріархат).

Незначна частина українців — протестанти: п'ятидесятники, баптисти, адвентисти.

Православ'я поширене переважно на Надніпрянській, Східній та Південній Україні, а католицизм — в Західній Україні і, частково, в Центральній.

Основними святами українців-християн є Різдво і Великдень. Крім того, святкують: День пам'яті Василя Великого, Хрещення Ісуса Христа; Стрітення Господнє; Благовіщення Пресвятої Богородиці; Вознесіння ; Трійцю; Святих Петра і Павла; Різдво Пресвятої Богородиці; Святого Миколи Чудотворця.

З 2-ї половини XX століття деякі українці є прибічниками неоязичництва: РУН Віри та інших течій рідновірства.

Видатні українці

Перелік видатних українців:

Науковці, мислителі

• Нестор Літописець
• Климент Смолятич
• Юрій Дрогобич
• Іпатій (Потій)
• Іван Вишенський
• Мелетій Смотрицький
• Юрій Немирич
• Григорій Сковорода
• Дмитро Туптало
• Тарас Шевченко
• Микола Костомаров
• Михайло Драгоманов
• Іван Франко
• Володимир Вернадський
• Михайло Грушевський
• Ігор Сікорський
• Дмитро Донцов
• Сергій Корольов

Державні діячі, полководці, лідери національно-визвольного руху

• Бож — перший відомий слов'янський правитель
• Кий, Щек, Хорив і Либідь — легендарні слов'яни-засновники Києва
• Аскольд, Дір, Олег, Ігор Рюрикович — напівлегендарні засновники Київської Русі
• Святослав Ігорович
• Володимир Святославич
• Ярослав Мудрий
• Володимир Мономах
• Мстислав Великий
• Святослав Всеволодович
• Роман Мстиславич
• Мстислав Удатний
• Данило Романович
• Костянтин Василь Острозький
• Дмитро Вишневецький
• Петро Конашевич-Сагайдачний
• Богдан Хмельницький
• Максим Кривоніс
• Іван Богун
• Іван Золотаренко
• Іван Виговський
• Іван Сірко
• Іван Мазепа
• Михайло Грушевський
• Симон Петлюра
• Нестор Махно
• Степан Бандера
• Тарас Боровець
• Роман Шухевич
• В'ячеслав Чорновіл

Поети і прозаїки

• Автор епопеї «Слово о полку Ігоревім»
• Климентій Зіновіїв
• Феофан Прокопович
• Григорій Грабянка
• Самійло Величко
• Автор епічного історичного твору «Історія Русів»
• Іван Котляревський
• Григорій Квітка-Основ'яненко
• Микола Гоголь
• Тарас Шевченко
• Пантелеймон Куліш
• Іван Нечуй-Левицький
• Михайло Старицький
• Іван Карпенко-Карий
• Іван Франко
• Ольга Кобилянська
• Михайло Коцюбинський
• Леся Українка
• Василь Стефаник
• Майк Йогансен
• Василь Вражливий
• Іван Багряний
• Олена Теліга
• Богдан-Ігор Антонич
• Всеволод Нестайко
• Григір Тютюнник
• Ліна Костенко
• Василь Симоненко
• Василь Стус
• Юрій Андрухович
• Сергій Жадан

Культура і мистецтво

• Боян (згадується в «Слові о полку Ігоревім»)
• Митуса (згадується у Галицько-Волинському літописі)
• Маруся Чурай (напівлегендарна постать)
• Степан Ковнір
• Іван Григорович-Барський
• Максим Березовський
• Петро Ярославський
• Дмитро Бортнянський
• Микола Гребінка
• Михайло Старицький
• Марко Кропивницький
• Микола Лисенко
• Іван Карпенко-Карий
• Сергій Васильківський
• Марія Заньковецька
• Соломія Крушельницька
• Микола Леонтович
• Василь Кричевський
• Гнат Хоткевич
• Георгій Нарбут
• Лесь Курбас
• Олександр Архипенко
• Олександр Довженко
• Катерина Білокур
• Сергій (Серж) Лифар
• Марія Приймаченко
• Іван Марчук
• Іван Миколайчук
• Володимир Івасюк
• Ніна Матвієнко

Кіномитці

Всесвітньо відомі актори пов'язані з Україною і українцями.

Режисери

• Майя Дерен (1917–1961) — американська режисерка та теоретик кіно (з Києва).
• Сергій Бондарчук (1920–1994) — український радянський режисер та актор.
• Ліза Холоденко — американська теле- і кінорежисерка, продюсерка та сценаристка.
• Анатоль Літвак (1902–1974) — американський режисер, сценарист та оператор єврейського походження з України.
• Стівен Спілберґ (1946) — американський режисер, лауреат премії Оскар. Єврей українського походження (з Одеси).
• Григорій Чухрай (1921–2001) — український режисер та актор.
• Лариса Шепитько (1939–1979) — радянський режисер, сценарист та актор.

Кіноактори

• Кірк Дуглас (Іссур Данилович Думський) (1916) — відомий американський актор, лауреат премії Оскар. Єврей українського походження (з Одеси).
• Мілла Йовович (1975) — американська актриса, музикант і модель (з Києва).
• Ольга Куриленко (1979) — французька модель і акторка (з Бердянська).
• Міла Куніс (1983) — американська актриса. Єврейка українського походження (з Чернівців).
• Сергій Маковецький — радянський і російський актор театру і кіно.
• Нонна Мордюкова — радянська і російська кіноакторка (з міста Костянтинівка Донецької области).
• Джек Пеланс (Володимир (Волтер) Палагнюк) (1919—2006) — відомий американський кіноактор, лауреат премії Оскар, голова Голлівудської фундації «Тризуб».
• Дастін Гоффман (1937) — американський кіноактор та продюсер, лауреат премії Оскар. Єврейсько-українського походження (з Києва.

Композитори кіно

• Олег Каравайчук (1927) — російський композитор (з Києва)

Освоєння космосу

• Сергій Корольов
• Павло Попович
• Леонід Каденюк

Спорт

• Іван Піддубний, Іван Фірцак, Василь Вірастюк
• Сергій Бубка
• Валерій Лобановський, Олег Блохін, Андрій Шевченко
• Брати Клички, Василь Ломаченко, Олександр Усик
• Яна Клочкова
• Руслан Пономарьов, Марія Музичук
• Ольга Харлан

Див. також

• Укри, (Украни)
• Украненланд
• Украмунд (Уккермунде)

Джерела та література

• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.

Посилання

• Український народ // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.

• Українська музика пісні і танці.
• Світовий Конґрес Українців.
• Українці за кордоном
• Конгрес національних громад України
• Украинцы(рос.)
• Фото українців
• Словник українських символів
• Сайт інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України
• Журнал «Народна творчість та етнографія»
• Це ми, Плането, — українці

Етнографія

Українські дослідники:

• Українська етнографія
• В. Дяченко «Антропологічні типи на етнічній території українського народу»
• В.Балушок «Як русини стали українцями»
• В.Балушок «Коли ж народився український народ?»
• (рус.) В.Балушок «Своевольная» Украина^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• О.Чирков «Зовнішня міграція — головна причина наявності етнічно неукраїнської людності в сучасній Україні»
• Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: Психологічний аспект. — Донецьк: Укр. культуролог. центр, Донецьке відділ. НТШ, 2007. — 264 с.

Міжнародні дослідники:

• (англ.) Іван Поп. Стаття «Етнографія» // Encyclopedia of Rusyn History and Culture

Карти

• Схематичний огляд границь укр. національної території (на 1939 р.) (на порталі Harazd.net)