Українці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Запит «Український народ» перенаправляє сюди; про громадян України всіх національностей див. Українське громадянство.
Запит «Українець» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
Запит «Українка» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Українці (значення).
Українці
Самоназваукраїнці
Кількість44-48 млн. (2001)[1]
Ареал

Україна Україна: 37 541 693[2] (2001)
Росія Росія: 3 269 992[3] (2015)
Канада Канада: 1 209 085[4] (2006)
Польща Польща: 1 200 000[5] (2015)
США США: 976 314[6] (2009)
Бразилія Бразилія: 600 000[7] (2015)
Молдова Молдова: 442 000[8] (2004)
Казахстан Казахстан: 333 031[9] (2009)
Аргентина Аргентина: 300 000 (2004)[10][11]
Німеччина Німеччина: 272 000[12] (2016)
Італія Італія: 223 782[13] (2012)
Білорусь Білорусь: 158 723[14] (2009)
Узбекистан Узбекистан: 124 602[5] (2015)

В інших країнах: 200 000
Расаєвропеоїдна раса
Близькі дослов'янські народи
Входить досхідні слов’яни
Моваукраїнська[15][16][17]
Релігіяхристиянство
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
  Портал «Україна»

Украї́нці — слов'янський народ, основне й автохтонне населення України від найдавніших часів[18], найбільша етнічна спільнота на території сучасної України.[19][20] Як етнос сформувався на землях сучасної України та частках суміжних земель сучасних: Польщі, Білорусі, Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини. За межами України проживають в Канаді, США, Польщі, Бразилії, Росії, Казахстані, Німеччині, Чехії, Великій Британії та багатьох інших країнах. Загальна чисельність перевищує 46 мільйонів осіб. З них 37 мільйонів мешкає в Україні. Українці розмовляють українською мовою, що належить до східнослов'янської мовної групи. За релігійною приналежністю — переважно християни. До XX століття вживали самоназву русини, малороси і козаки[21]. Також українців називали рутенами, черкасами.

Історія

Етноніми

Докладніше: Етноніми українців

Самоназвами українців до XIX століття були «русь» або «русини», похідні від імені середньовічної Руської держави. Ці назви фігурують в українських літописах, діловодстві, релігійній та світській літературі XIII—XIX століть. У латинських текстах русинів часто записували «рутенами», а в грецьких джерелах і похідних від них — «росіянами». У тогочасній літературі «русини» (русь, рутени, росіяни) протиставлявся «литві» (литовцям, литвинам), «ляхам» (полякам) та «москві» (москвинам, сучасним росіянам).

У XVI—XIX століттях, паралельно із назвою «русини», українців називали «козаками». Це було пов'язано з тим, що Україна була центром володінь козацької вольниці — Війська Запорозького. З кінця XVII до початку XIX століття, після входження більшої частини українських земель до складу Російської імперії, українців також називали «малоросами» (малоруським, малоросійським народом), за візантійською церковною назвою України — «Мала Росія».

У 1590 році вперше у вітчизняній історіографії увів до політичного словника назву «український народ» — руський шляхтич, доктор теології, церковний та суспільно-політичний діяч Речі Посполитої Йосиф Верещинський, виповнивши її етнополітичним змістом. Етнонім «українці» вперше відстежується наприкінці XVI століття в документах, присвячених козацькому повстанню Наливайка.

Перший документ, де фіксується саме національність «українець» датується 1660 роком. Коли абітурієнт з України Йозеф Данило Дзик вступав до Падуанського університету, на території сучасної Італії, він записав — «Йозеф Данило Дзик, кафедральний вікарій Луцький, національність — українець, Київський дистрикт». До цього всі студенти з України, які проходили навчання в університетах Європи з 1353 року, записували себе як «рутени», «русини», представники «нації рутенської з України» та рідше як «роксалани». Пізніше студенти записували себе як «козаки» (1700, 1746), «русо-українці» (1763) та «українці» (1762, 1770)[22][23].

У першій половині XVII століття «українцями» називали послів на сеймах Речі Посполитої від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. В козацьку добу «українцями» позначали мешканців козацьких політій — Гетьманщини, Слобожанщини і Запоріжжя. З другої половини XVII століття етнонім «українці», а особливо «народ український» вже широко використовувався гетьманами України і козацькою старшиною Війська Запорозького. З початку XIX століття, аби підкреслити свою окремішність від росіян (великоросів), харківська українська інтелігенція стала використовувати назву «українці» як загальний етнонім замість давньої назви «русини». Ця нова самоназва остаточно затвердилася у Наддніпрянській Україні після національно-визвольного руху 1917—1920 років та радянської українізації. Те ж саме відбулося на Галичині і Буковині у 1918—1940 роках завдяки діяльності українських націоналістичних організацій.

Етногенез

Дніпро-донецька культура та трипільська культура на карті неолітичних культур Європи
Балто-слов'янська мовна спільність
Ареал діалектів української мови. Початок XX століття
Докладніше: Етногенез українців

Українці — індоєвропейський слов'янський етнос, коріння якого на теренах України сягає ймовірно неоліту.

Територія України є частиною того етнокультурного простору, де різного часу відбувалися процеси становлення індоєвропейців, праслов'ян, слов'янських етнічних утворень[24]. Подніпров'я, Полісся, Лівобережжя — регіони утворення/поширення археологічних культур, що ототожнюються з індоєвропейцями (див.: дніпро-донецька культура, середньостогівська культура, ямна культура). Індоєвропейські племена були сучасниками племен-носіїв трипільської культури, які мешкали на півдні Правобережжя. Появі на історичній арені слов'ян передувало тривале в часі існування гіпотетичного балтослов'янства (див.: культура шнурової кераміки, тшинецько-комарівська культура, сосницька культура), праслов'янства. У I тисячолітті до н. е. в степах України кочували іраномовні племена, які взаємодіяли з присутніми неподалік від них культурами Подніпров'я, що мали стосунок до утворення праслов'янських спільностей (див.: чорноліська культура, милоградська культура). У першій половині I тисячоліття н. е. у лісостеповій і лісовій зонах України існували зарубинецька культура, волино-подільська культура, київська культура та «готська» черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були праслов'яни. На їхній основі в середині I тисячоліття н. е., після навали гунів, виникли такі ранньосередньовічні спільності, як корчацька, пеньківська, колочинська, що пов'язуються зі слов'янськими племінними союзами антів та склавінів.

За концепцією етногенезу українців, яку у XIX—XXI століттях творили М. Грушевський, М. Костомаров, М. Максимович, Я. Дашкевич, Г. Півторак, В. Баран, Л. Залізняк та інші, український етнос постав на основі слов'ян, нащадків антів та склавінів — літописних полян, волинян, сіверян, тиверців, деревлян, уличів, білих хорватів та дреговичів, об'єднаних у середньовічній руській (українській) державі[25][26]. Слід зазначити, що українська етнокультурна спільнота, маючи у своїй основі праслов'янську складову, також увібрала у себе, ймовірно, іранський (спадок скіфів, сарматів), германський (спадок готів), балтський, фракійський, кельтський елементи[27][28]. У Середньовіччі, в етногенезі українців взяли участь скандинави (варяги) та вихідці з тюркських народів (печеніги, половці, чорні клобуки).[29]

Існує також трипільсько-індоєвропейська теорія походження українців, над творенням якої працювали такі дослідники, як В. Хвойка, В. Щербаківський, Я. Пастернак.

Інші концепції можна визначити як пізньосередньовічні, вони є переважно російсько-радянськими за своїм походженням. Так, у середині XX століття радянський історик В. Мавродін висунув концепцію, згідно якої у часи Київської Русі, утворився окремий східнослов'янський етнос — «давньоруська народність». Ця концепція лежала в основі офіційної радянської схеми історії східних слов'ян. Американський історик О. Пріцак також припускав, що в етногенезі українців, а також росіян взяли участь східноєвропейські половці, які після монгольського завоювання 1230—1240-х років, нібито залишилися в степах Східної Європи і не прийняли іслам[30].

Критерієм визначення завершення етногенезу українців є етнічна самосвідомість, відображена у відповідному етнонімі «русь» / «русин» який вживався як самоназва всього слов'янського населення України з кінця XII — початку XIII століть аж до XVIII століття включно, а можливо, й довше (остання виявлена фіксація у джерелах зі Східно-Центральної України — 1728 року, а в фольклорних творах — 1850-ті роках). Поширення першого українського ендоетноніма на всі слов'янські землі Південної Русі, а отже, і формування відповідної самосвідомості, достатньо добре відображено у джерелах. Як регіональна самоназва українського населення західних областей України цей термін, вже у формі «русини», побутував до першої половини XX століття, коли й був витіснений новим загальноукраїнським ендоетнонімом «українці». Отже, етнос, який виникає на слов'янських землях Південної Русі наприкінці XII — на початку XIII століть, є саме українським.[31]

Антропологія та генографія

Докладніше: Антропологічний склад українського народу
Чоловічі антропологічні типи українців (Федір Вовк, 1928)

Українці належать до європеоїдної раси, та переважно відносяться до «центральноукраїнського типу», окрім менших груп які більш споріднені з білорусами, поляками, багатьма росіянами (у цих народів переважає валдайський варіант дунайського типу, який вирізняється значно більшою світлопігментованістю), словенцями, деякими популяціями хорватів, а також німців, австрійців і литовців.[32]

Українці зазвичай брахікефальні, в більшості своїй — високорослі, колір волосся варіюється залежно від конкретного субетносу, проте світлоокі майже у всіх притаманних для українців антропологічних типах (крім динарського), переважають над темноокими.

За низкою ознак (профілювання обличчя, поперечний профіль спинки носа, виступ крил носа, положення ніздрів, розвиток складки верхньої повіки) деякі групи населення України (Середнього Подніпров'я, Лівобережжя), безсумнівно європеоїди, мають незначний відсоток домішки, пов'язаної з асиміляцією степових тюркських груп з певним монголоїдним елементом.[33]

Аналіз генетичних особливостей корінних українців за батьківською лінією вказує, що найчастотнішою гаплогрупою Y-хромосом українців є R1a, яка зустрічається у 41,5-54,0 % осіб.[34][35] Така ж висока частотність групи R1a визначальна для поляків, південних росіян, білорусів, словенців, литовців, серболужичанів та деяких народів Індійського субконтиненту. За деякими даними також для угорців.[34]

Характерною ознакою українців є вкрай низька їх генетична гетерогенність порівняно з іншими європейськими народами[36].

Розселення

Етнічна територія

Докладніше: Українська етнічна територія та Розселення українців
Розселення українців у світі

Заселений переважно етнічними українцями ареал Європи розташований в її центрально-східній частині, на південному заході Східноєвропейської рівнини, у Східних Карпатах і прилягає до Чорного й Азовського морів. Українська етнічна територія охоплює близько 600 тис. км² (без врахування відірваних від суцільної етнічної території українських етнічних анклавів) і простягається приблизно на 1400 км із заходу на схід широкою смугою переважно від 300 до 700 км з півночі на південь[37].

Особливістю української етнічної території серед величезних євразійських просторів усіх сучасних слов‘янських народів є те, що найімовірніше саме на ній сформувалася праслов‘янська етнічна спільнота, частина якої (та, що не мігрувала звідси) з часом розвинулася в сучасних українців. Ядро української етнічної території від початку формування українців до сьогодні було розташоване в межах сучасної державної (національної) української території[38].

Українці віддавна сприймали природне середовище як невіддільну складову рідного краю. Заселені українцями землі мали і мають великі ресурси для сільськогосподарського і промислового виробництва, мають геополітичне та історично-політичне значення. Це розпалювало загарбницькі апетити чужинців.

Обриси і площа української етнічної території з плином часу змінювалися в залежності від конкретних історичних обставин та від політики щодо українців, яку провадила певна державна влада на підконтрольних частинах українських земель. У лісостеповій та степовій смугах України українська людність під тиском кочових племен не один раз рідшала й зовсім зникала, потім знову селилася з північних і західних українських земель. Велику роль у розвитку етнічної території українців та етнічного складу людності українських земель відігравали міграційні процеси[39].

У XIX столітті і майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи південно-західну частину сучасної Білорусі, низку прилеглих до сучасної української національної території районів Польщі, Словаччини, Румунії, Молдови та Росії. Попри значні територіальні втрати[40] етнічна територія українців продовжує залишатися найбільшою серед європейських народів та другою за величиною у Європі (після європейської частини етнічної території росіян, які за географічною класифікацією є євразійським етносом)[37].

Карти

  • Розселення українців за межами сучасної України у Південно-Східній Європі, 1876 рік (згідно з Атласом Ільїна)
    Розселення українців за межами сучасної України у Південно-Східній Європі, 1876 рік (згідно з Атласом Ільїна)
  • Частка українців по повітах Російської імперії, округах та комітатах Австро-Угорщини на кінець XIX століття
    Частка українців по повітах Російської імперії, округах та комітатах Австро-Угорщини на кінець XIX століття
  • За переписом 1897 року українці (жовтий колір) були найчисельнішим народом у Південно-Уссурійському окрузі, який займав більшу частину нинішнього Приморського краю
    За переписом 1897 року українці (жовтий колір) були найчисельнішим народом у Південно-Уссурійському окрузі, який займав більшу частину нинішнього Приморського краю
  • Польська карта населення Центральної Європи, 1927. Українці на ній позначені як русини, білоруси — білорусини
    Польська карта населення Центральної Європи, 1927. Українці на ній позначені як русини, білоруси — білорусини
  • Мапа розселення українців, 1940 рік
    Мапа розселення українців, 1940 рік
  • Розселення українців (поряд з іншими етносами) на території СРСР, 1941 рік
    Розселення українців (поряд з іншими етносами) на території СРСР, 1941 рік
  • Частка українців у районах (перепис населення 1959 року)
    Частка українців у районах
    (перепис населення 1959 року)
  • Частка українців у районах та містах (перепис населення 2001 року)
    Частка українців у районах та містах (перепис населення 2001 року)
  • Частка українців за областями України (перепис населення 2001 року)
    Частка українців за областями України (перепис населення 2001 року)
  • Частка етнічних українців у регіонах Росії згідно з переписом 2010 року
    Частка етнічних українців у регіонах Росії згідно з переписом 2010 року
  • Українське населення (тис. осіб) в регіонах РФ, перепис 2010 року
    Українське населення (тис. осіб) в регіонах РФ, перепис 2010 року

Чисельність

У XIV—XVII століттях

У 1300 році чисельність населення усіх українських земель становила 3,2 млн осіб, у 1400 році — 3,7 млн, у 1500 році — 4,4 млн, у 1550 році — 4,9 млн, у 1600 році — 5,2 млн[41].

У XVIII—XXI століттях

У світі

  • 1719 р. — 5952 тис.[42]
  • 1795 р. — 10683 тис.[42]
  • 1858 р. — 15971 тис.[42]
  • 1897/1900 р. — 26369 тис.[42]
  • 1910/1917 р. — 35533 тис.[42]
  • 1926/1931 р. — 37228 тис.[42]
  • 1939 р. — 35617 тис.[42]
  • 1959 р. — 38708 тис.[42]
  • 1979 р. — 44995 тис.[42]
  • 1989 р. — 48290 тис.[42]

В Україні

  • 1719 р. — 4912 тис.
  • 1795 р. — 8695 тис.
  • 1858 р. — 12729 тис.
  • 1897/1900 р. — 20982 тис.
  • 1910/1917 р. — 27051 тис.
  • 1926/1931 р. — 27568 тис.
  • 1939 р. — 29607 тис.
  • 1959 р. — 32158 тис.
  • 1970 р. — 35284 тис.
  • 1979 р. — 36496 тис.
  • 1989 р. — 37419 тис.
  • 2001 р. — 37542 тис.

Перепис 2001 року

Докладніше: Українці в Україні

Чисельність та частка українців в Україні за даними перепису 2001 року[43]

Назва регіону Населення, млн. Українців, млн. % населення регіону % від чисельності
українців в Україні
Дніпропетровська область 3 561 224 2 825 781 79,3 % 7,5 %
Донецька область 4 825 563 2 744 149 56,9 % 7,3 %
Львівська область 2 605 956 2 471 033 94,8 % 6,6 %
Київ 2 566 953 2 110 767 82,2 % 5,6 %
Харківська область 2 895 813 2 048 699 70,7 % 5,5 %
Київська область 1 821 061 1 684 803 92,5 % 4,5 %
Вінницька область 1 763 944 1 674 135 94,9 % 4,5 %
Одеська область 2 455 666 1 542 341 62,8 % 4,1 %
Полтавська область 1 621 207 1 481 167 91,4 % 3,9 %
Луганська область 2 540 191 1 472 376 58,0 % 3,9 %
Івано-Франківська область 1 406 129 1 371 242 97,5 % 3,7 %
Запорізька область 1 926 810 1 364 095 70,8 % 3,6 %
Хмельницька область 1 426 649 1 339 331 93,9 % 3,6 %
Черкаська область 1 398 313 1 301 183 93,1 % 3,5 %
Житомирська область 1 389 293 1 254 855 90,3 % 3,3 %
Чернігівська область 1 236 065 1 155 354 93,5 % 3,1 %
Сумська область 1 296 763 1 152 034 88,8 % 3,1 %
Рівненська область 1 171 445 1 123 401 95,9 % 3,0 %
Тернопільська область 1 138 500 1 113 516 97,8 % 3,0 %
Миколаївська область 1 262 899 1 034 446 81,9 % 2,8 %
Волинська область 1 057 214 1 024 955 96,9 % 2,7 %
Кіровоградська область 1 125 704 1 014 616 90,1 % 2,7 %
Закарпатська область 1 254 614 1 010 127 80,5 % 2,7 %
Херсонська область 1 172 689 961 584 82,0 % 2,6 %
Чернівецька область 919 028 689 056 75,0 % 1,8 %
Автономна Республіка Крим 2 024 056 492 227 24,3 % 1,3 %
Севастополь 377 153 84 420 22,4 % 0,2 %

Історико-етнографічні регіони

Закарпаття, гуцули
Докладніше: Етнокультурні регіони України та Українська етнічна територія

Особливості історичного розвитку різних територій України, їхні географічні розходження обумовили виникнення історико-етнографічних районів українців — Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гуцульщина, Донщина, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий клин, Мармарощина, Надбужжя, Середня Наддніпрянщина (Київщина, Полтавщина), Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор'я, Підляшшя, Поділля, Подніпров'я, Покуття, Полісся, Посулля, Правобережна Україна, Приазов'я, Прибужжя, Придністров'я, Придунав'я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Терщина, Холмщина, Червона Русь, Чернігівщина.

Різні історичні долі окремих груп українського народу вплинули на формування деяких особливостей їх культури. В карпатському регіоні виділяються гуцули, лемки, бойки. На півночі України — поліщуки. В районі чернігівського Полісся існує невелика локальна група литвинів.

Діаспора

Українці в Росії (1989)
   Українці в Канаді (2008)
Докладніше: Українська діаспора

Росія Росія: 1 927 988[44] (2010)
Канада Канада: 1 209 085[4] (2006)
США США: 976 314[6] (2009)
Бразилія Бразилія: 1 010 000 (оцінка, 1996)[джерело?]

Казахстан Казахстан: 333 031[9] (2009)
Аргентина Аргентина: 300 000 (оцінка)[10][11]
Молдова Молдова: 282 406[8] (2004)
Італія Італія: 223 782[13] (2012)

ПМР ПМР: 160 069 (перепис 2004)[45][46]
Білорусь Білорусь: 158 723[14] (2009)
Узбекистан Узбекистан: 104 720 (оцінка 2000)[47]

Португалія Португалія: 66 041[48]
Румунія Румунія: 51 703[49] (2011)
Латвія Латвія: 45 798 (2011)
Німеччина Німеччина: 123 000
Австралія Австралія: 38 791 (2011)[50]
Польща Польща: 1 200 000 (2015)
Естонія Естонія: 22 573 (2011)
Азербайджан Азербайджан: 21 500[51] (2009)
Литва Литва: 16 423 (2011)
Словаччина Словаччина: 7 430 (2011)

В інших країнах: 200 000

Мова

Українці, які вказали українську мову рідною (перепис 2001)
Докладніше: Українська мова

Українці розмовляють українською мовою, що до середини XIX століття називалася «руською», «козацькою» або «малоросійською». Вона належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Ця мова має писемність на основі кирилиці. Розрізняють такі діалекти української мови: північний, південно-західний і південно-східний.

Частина українців Наддніпрянської України говорить російською або суржиком внаслідок зросійщення українських земель у XIX—XX століттях. Так само частина українців Галичини, Буковини і Закарпаття знає польську, румунську та угорську мови через політику полонізації, румунізації та мадяризації цих регіонів у першій половині XX століття.

За переписом 2001 року українці України вільно володіли українською (96,8 %) та російською (58,1 %)[52][53].

Серед українців діаспори поширені також англійська, іспанська, португальська та німецька мови.

  • Україномовні на «Слов'янських землях» (1842)
    Україномовні на «Слов'янських землях» (1842)
  • Діалекти української (1871)
    Діалекти української (1871)
  • Діалекти української (1960)
    Діалекти української (1960)
  • Україномовні в Україні (1897)
    Україномовні в Україні (1897)
  • Україномовні в Російській імперії (1897)
    Україномовні в Російській імперії (1897)
  • Українці в РСФСР (1926)
    Українці в РСФСР (1926)

Традиційна культура

Докладніше: Українська культура

Рільництво

Основна традиційна галузь сільського господарства українців — рільництво з перевагою трипілля (поряд з ним ще в XI столітті в Карпатах і на Поліссі зберігалося підсічно-вогневе й перелогове). Обробляли жито, пшеницю, ячмінь, просо, гречку, овес, коноплі, льон; з кінця XVII століття — кукурудзу, тютюн, з другої половини XVIII століття — соняшник, картоплю; з городніх культур — капусту, огірки, буряк, редьку, цибулю та ін., кавуни й гарбузи (у степових районах), з початку XIX століття — помідори та перець. Для українців здавна характерно присадибне садівництво (яблуні, груші, вишні, сливи, малина, смородина, аґрус, меншою мірою абрикоси, черешня, виноград).

Комплекс традиційних хліборобських знарядь складався з дерев'яного із залізними частинами плуга з передком, рала (однозубого й многозубого), мотики й заступа різних форм, борони, переважно рамкової, та інше. У поліських і частково лівобережних районах замість плуга й рала користалися сохою двох типів: беспередкова (однокінка, Чернігово-Сіверський варіант) і на колесах (литовка, або поліська). Комплекс знарядь збирання складався з серпа, коси, граблів та вил. Молотили ціпом, на півдні — також ковзанкою й кіньми, зрідка молотильною дошкою диканей, на відкритих струмах у полі, у Поліссі — у гумні та клуні; у північних районах хліб підсушувався в клунях. Зерно перероблялося на водяних і лодейних (установлених на човнах або плотах) млинах, а також на вітряках і так званих тупчаках.

Тваринництво

Українці розводили велику рогату худобу переважно сірої степової та іншої порід, овець, коней, свиней, домашнього птаха. Переважала вигонна, а в Карпатах сезонна відгінна форма випасу тварин. Бджільництво й рибальство грали в господарстві підсобну роль.

Український чумак — перевізник вантажів на великі відстані, особливо солі й риби на здорових возах мажах, запряжених волами. Значне місце в господарстві займали різноманітні промисли й ремесла — ткацтво, поташний, гутний (виробництво скла), гончарний, сукновальний, деревообробний, шкіряний та інші.

Житло

Українське житло. Будівля XIX століття
Розмальована піч. Поділля, початок XX століття
Докладніше: Хата

Традиційні сільські поселення — села, слободи, хутори вуличного, радіального, розкиданого та іншого планування. Житло дореволюційного селянства — хати (укр. хати), глинобитні або зрубні, побілені зсередини й зовні були двох-трикамерними (типу хата — покрову — хата або хата — покрову — комора), а в бідняцьких господарствах — однокамерними, з глинобитною підлогою, чотирискатної солом'яної, а також з очерету або дранки на даху. У Полісся та в ряді районів Східної Галичини житло залишалося аж до початку XX століття курним або напівкурним.

Основою житла є дубові підвалини, які лежать на кам'яному фундаменті. Відповідно до народних вірувань житло вхідними дверима спрямоване на південь, покуття — на схід, а задня частина хати, відповідно, на північ. Садиба має традиційну для української хати трикамерну будову. Сіни виконують роль прихожої кімнати та господарського вузла. Наступна кімната називається коморою. Це традиційно господарська частина українського житла. Всередині комора залишалася небіленою і використовувалась переважно для зберігання харчових запасів.

При наявності в різних історико-етнографічних районах місцевих особливостей житла, інтер'єр був досить одноманітним. Біля входу в хату праворуч або ліворуч у куті розташовувалася піч, повернена устям до довгої сторони будинку. По діагоналі від неї в іншому куті, парадному, прикрашеному вишитими рушниками, квітами, висіли ікони, стояв стіл (у бідняків іноді — скриня), на якому лежали хліб і сіль, накриті скатертиною. Уздовж стін від стола розташовувалися лави для сидіння. До печі вздовж тильної сторони примикав настил (пив) для спання, над ним висіла вішалка (жердка). На стіні або в куті при вході влаштовувався «мисник» для посуду. Протилежна від входу стіна, а також пекти часто розмальовувалися квітами, особливо якщо в родині була дівчина.

Селянський двір мав залежно від заможності хазяїна одну або кілька господарських будівель: хлів, повітку, комору, на півдні — загінчики для худоби і та інше. Українці жили також в численних містах, передмістях і містечках. Житло бідних містян мало відрізнялося від сільської хати. Заможні жили в будинках, нерідко цегляних або кам'яних, з декількома кімнатами (залою, кухнею, опочивальнею (спальнею) та ін.), з ґанком або верандою, зовні часто пофарбованими.

Одяг

Докладніше: Українське народне вбрання
«Українка біля тину» 1876, Ілля Ріпин

Різноманітним і барвистим був народний костюм. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (сорочки — тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого одягу: дерги, запаски, плахти (з 19 століття зшитої спідниці); в прохолодну погоду носили безрукавки (керсетки, киптари та ін.). Жінки на Полтавщині у свята поверх сорочки вдягали плахту, а в будні дні — чорну запаску, яку називали також «дергою» або «джергою». Джерга являла собою просто прямокутний шматок чорного або синього тонкого сукна шириною близько 170 см. Поверх нижньої сорочки і запаски в багатьох областях України жінки надягали юпку — верхню приталену сорочку із широкою призібраною нижньою частиною.[54]

Характерна риса українських дівочих головних уборів полягала в тому, що верхня частина голови (маківка) завжди залишалася відкритою, тому дівочі головні убори найчастіше мали форму вінка. Дівчата заплітали волосся в коси, укладаючи їх навколо голови та прикрашаючи стрічками, квітами або надягаючи на голову вінок із паперових квітів, строкатих стрічок. Непокрита голова в одруженої жінки вважалася верхом непристойності, тому із самого одруження жінки носили очіпок — капелюшок із вовняної або шовкової тканини або із парчі, рушникоподібні головні убори (намітки, обруси), або пізніше хустку.[54]

Найдавнішим і найбільш розповсюдженим чоловічим головним убором була шапка, її численні різновиди — шоломок, йолом, яломок, мегерка. У жарку погоду голову покривали солом'яними брилями, іншим часом — повстяними або каракулевими, часто носили смушкові (зі смушків), циліндроподібні шапки.[55]

Чоловічий костюм складався з сорочки (з вузьким стоячим, що часто вив коміром зі шнурком), заправленої в широкі або вузькі штани, безрукавки та пояси.

Найпоширенішим взуттям були постоли з сирицевої шкіри, а в Поліссі — личаки (постоли), серед заможних — чоботи. Виготовлялися личаки з лика лози, липи і в'яза. Взуття складалося з плетеної підошви і петель з боків ступні. На нозі личаки трималися за допомогою конопельної або личаної мотузки, протягненої крізь петлі. Чоботи на території України були відомі зі скіфських часів. Виготовлялися вони із сап'яну — м'якої шкіри особливої вичинки.[54] У часи Київської Русі носили гостроносі чоботи із загнутими догори передами. У широке вживання чоботи ввійшли набагато пізніше — наприкінці XVIII століття, та й то переважно серед заможного населення.[55]

Верхній одяг українців відрізнявся великою розмаїтістю. Жінки й чоловіки носили короткі й довгополі безрукавки, іноді вироблені з хутра. У лемків була чуганя — верхній одяг з наглухо зашитими рукавами, які служили кишенями. Свита — верхній сукняний одяг, звичайно коричневого або чорного кольору — змінювалася залежно від регіону і майнового положення її власника не тільки фасонами, але й покрієм. Вона могла мати каптур («ворок»). Жіноча свита була приталеною. Кунтуш і опанча, однотипний з каптаном одяг з домотканого полотна біло-сірого кольору, були більш ошатними різновидами свити. Козацький жупан із сукна, родич кавказького бешмета. Зимовим чоловічим і жіночим одягом служили шуби або кожухи, які іноді називали «зимогрії». Він шився із 7-9 овечих шкур. Носили його досить довго — 10-15 років, а потім покривали сукном і продовжували носити ще кілька років. На негоду був розрахований кобеняк, що являв собою великий сукняний мішок із прорізом для очей і рота. У старовину кобеняк був найпоширенішим верхнім одягом. У суворі зими його надягали поверх кожуха.[54]

Характерна багата вишивка, аплікація і таке інше.

Пояси були чи не найважливішим елементом чоловічого та жіночого одягу. Чоловіки зав'язували пояс спереду, а жінки — так, щоб кінці пояса і зав'язувалися, і висіли ззаду. Пояси були почасти плетені, а в карпатських українців — шкіряні або з цупкої матерії, дуже довгі, що дозволяли обгорнути талію кілька разів. Вважалося, що пояси чоловіків повинні бути одноколірними, а в жінок — строкатими. Найпоширеніші кольори поясів — червоний і зелений, причому чоловічі пояси найчастіше були червоного кольору.[54]

Малюнки жителів України середини XVIII століття
Шляхтянка
Шляхтянка
Шляхетна панна
Шляхетна пані
Знатна пані
Міщанка
Міщанка
Полковник
Писар
Сотник
Шляхтич
Козак-підпомічник
Рядовий козак
Міщанин
Селянка
Селянка
Селянка
Селянка
Селянин
Литвин
Литвин

Іграшки

Бувають з глини, тіста, дерева, соломи, лози, паперу та іншого. До нас дійшли переважно керамічні та дерев'яні зразки, датовані XIX століттям — «лялька», «кінь», «вершник», «птах» тощо. Глиняні забавки майже в усіх гончарних осередках виробляли переважно жінки і діти гончарів для власних потреб, а з окремих центрів іграшки вивозили на ярмарок. Подільські майстри налагодили випуск свищиків у вигляді коників, баранців, півників. Окрему групу утворюють дотепні механічні забавки з відповідно рухомими елементами — виразні фігурки попарно з'єднаних планками ведмедів, ковалів, ткачів, теслярів, що «працюють» у наслідок руху планок. Найбільш поширеною іграшкою українських дівчаток були ляльки, ув'язані з клаптів тканини. Їх виготовляли для дітей мами і бабусі.

Іграшки, пов'язані з календарними обрядами: «жайворонки» з тіста, котрі випікають навесні мами для своїх дітлахів, аби ті закликали з їх допомогою з вирію пташок; різдвяні пряники — «півники» і «коники»; великодня лялька-панянка з трави. У ритуалах плодючості й продовження роду використовувалась лялька-мотанка.[56] Побутові іграшки: іграшковий посуд, човники, візочки, коники з вершниками, дзиґи, вітрячки, деркачі, фуркала, всілякі цяцьки з кори, дерева, глини, соломи, з овочів, квітів, трави тощо. Діти виготовляли їх самі (для себе або молодших братів і сестер).

Кухня

Докладніше: Українська кухня

Їжа дуже розрізнялася в різних верств населення. Основу харчування становили рослинна та борошняна їжа (борщ, галушки, різноманітні юшки), каші (особливо пшоняні та гречана); вареники, пампушки з часником, лемішка, локшина, кисіль та інше. Значне місце в їжі займала риба, у тому числі солона. М'ясна їжа селянству була доступна лише на свята. Найпопулярнішими були свинина й свиняче сало. З борошна з додаванням маку та меду випікали численні маківники, коржі, книші, бублики. Поширені були такі напої, як узвар, варенуха, сирівець, різноманітні наливки й горілка, у тому числі популярна горілка з перцем. Як обрядові страви найпоширеніші були каші — кутя та коливо з медом.

Суспільний устрій

У суспільному житті українського села до кінця 19 століття зберігалися пережитки патріархальних відносин, значне місце посідала сусідська громада — громада. Притаманні були багато традиційних гуртових форм праці (толока, супряга) і відпочинку (парубочі громади — об'єднання неодружених хлопців; вечорниці й досвітки, новорічні колядки й щедрівки та інше). Панівною формою родини українців була мала, з вираженою владою її глави — чоловіка та батька, хоча аж до початку 20 століття, особливо в Полісся й у Карпатах, зберігалися залишки великої патріархальної родини.

Символіка

Докладніше: Символіка українців

Низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко, М.-Л. А. Чепа. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі.[57]

У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічної народної вистави водіння кози на свято Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка.[58] Етнографами записано на Чернігівщині пісню при щедро-вечірньому водінні кози, де згадується також і вовк.[59]

Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням.

Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:

Рушник — смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга мала на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, посилювалась. Рушник використовується в багатьох обрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.

Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості.

Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг.

Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої.

Волосся — символ богині неба, землі; багатства; розвитку духовних сил; енергії, вогню, плодючості, здоров'я; символ скорботи, трауру; обстрижене волосся — символ покритки /стриги/, втраченого дівоцтва, цнотливості; «народження-смерті»; вічної пам'яті; оберіг. Волосся — багатозначний символ. Волосся на голові символізувало духовні сили людини, і водночас — ірраціональні космічні сили та біологічні інстинкти.

Музика та співи

Ансамбль Вірського
Козак Мамай
Докладніше: Українська музика

В українському музичному фольклорі найпоширенішими є пісні (календарно-обрядові, псальми, родинно-обрядові, соціально-побутові, історичні, чумацькі, жартівливі, коломийки, дитячі), а також думи (епічні речитативи в супроводі кобзи або бандури), які співали незрячі кобзарі й лірники.

Календарно-обрядові пісні — це колядки та щедрівки, веснянки, троїцькі, петрівчані, купальські. Родинно-обрядові — весільні, голосіння.

Серед інструментальних ансамблів найпоширеніший — троїсті музики, які грали на весіллях, ярмарках, танцях. Це скрипка, басоля і бубон або ж скрипка, цимбали і бубон.

Національні музичні інструменти

Українець, що грає на бандурі

Бандура — український традиційний струнний щипковий інструмент, можливо, походить від давньоруських гуслів. Має ковшеподібний корпус з грифом і 12 струн (іноді більше, до 30). На бандурі грають, перебираючи струни обома руками, тримаючи її на колінах вертикально. Найбільшого розповсюдження бандура досягла в епоху козацтва. Бандура як найвідоміший український народний інструмент стала одним із символів української культури.[60]

Гуслі — найстародавніший український щипковий музичний інструмент, що був дуже популярним у Київській Русі. У гуслях струни натягнуто на трикутний дерев'яний резонансний ящик. Звук на інструменті видобувають, тримаючи його на колінах горизонтально, защипуючи струни пальцем. З часів Київської Русі гуслі проіснували в побуті мешканців України ймовірно аж до XIX століття, оскільки ще Пантелеймон Куліш згадував, що бачив співця-гусляра.[60]

Кобза — старовинний інструмент, що на початку мав три струни, вузьку шийку і довгастий корпус. Згодом число струн збільшилося, гриф укоротився, корпус округлився, з'явилися приструнки і зникли лади («українця, що любить прикрашати свою музику найтоншими мелізмами, не задовольняла визначеність ладу», — писав дослідник Гнат Хоткевич). На поширеній у минулі століття в Україні народній картині «Козак Мамай» можна побачити цей інструмент. Має стрій, подібний до гітари (4-8 струн). На кобзі грають, притискаючи лівою рукою струни на грифі. Рігельман у своїх замітках XVIII століття писав, що в селі більше грають на кобзі, а в місті — на бандурі.

Басоля — український народний смичковий інструмент, що формою нагадує віолончель. Має чотири струни.

Колісна ліра — у її супроводі незрячі мандрівні співці-лірники співали псальми, також грали жартівливі, танцювальні мелодії на ярмарках. Прототипом такої ліри є грецький монохорд, що мав одну струну й одну клавішу, яка пересувалася вздовж струни. У зміненому вигляді інструмент у IX століття був поширений у Західній Європі. В Україні колись існували цілі школи лірників.

Торбан — струнний інструмент з грифом. Поширений серед української шляхти, називався ще «панська бандура». На торбані грав Іван Мазепа (тривалий час торбан з гербом гетьмана зберігався у Чернігівському музеї).

Коза (дуда) — інструмент на зразок волинки. Прототип сучасної гармоніки. Міх виготовляється зі шкури кози — білий і кудлатий. Має свисток і кілька дудок.

Трембіта — духовий інструмент з дерева смереки, що довжиною буває до трьох метрів. Інструмент гірняків-гуцулів. Трембітають на полонинах, та в час поховального ритуалу. Звуком трембіти сповіщають сумні вістки, а на полонинах передають необхідні сигнали на далеку відстань.

Цимбали — струнний ударний інструмент. Дерев'яна пласка скринька у формі трапеції або дерев'яна рама, на якій натягнуті струни. На цимбалах грають за допомогою паличок чи молоточків. Цимбали поширені також у Польщі, Угорщині, Румунії, Білорусі.

Танці

Докладніше: Український танець
Козаки, один грає на бандурі, інший танцює

Найпоширеніші танці в українців — гопак, козак, аркан, чеберячка, коломийка, гречаники, плескач, голубка, ойра, краков'як, карапет, полька. Є багато гарних традиційних вальсових мелодій. Українські танці, різноманітні за хореографічним малюнком, будуються на таких танцювальних рухах: перемінний крок, присядки, дрібушки, вихилясники, тинки тощо.

Гопак — народний танець, швидкий, запальний. Чоловіки імпровізують складні фігури, аж до високих стрибків, змагаючись у спритності.

«Кругові» та «ключеві» хороводи (у пісенному супроводі). До «кругових» належали такі хороводи, у час яких одна з дівчат у середині утвореного товаришками кола зображувала рухами все те, про що вони співали. Після закінчення пісні, дівчина ставала в коло, а на її місце виходила інша. «Ключеві» хороводи виводили дівчата довгою лінією — «ключем».

Релігія

Згідно з соціологічним дослідженням Центра Разумкова, станом на 2019 рік, близько 66 % українців вважають себе віруючими, близько 12 % вагаються між вірою та невір'ям, частка невіруючих 5,4 %, атеїстів 4 %, людей яким це байдуже 6,5 %. Ще 5,9 % не змогли визначитись. У територіальному розподілі найвищий рівень віруючих людей на Заході України (81 %), найнижчий на Півдні та Сході (52 % та 53 %). Невіруючих та атеїстів найменше на Заході (2 %), найбільше на Сході (20 %).[61][62]

Християнство

Абсолютна більшість українців православні християни (64,9 %), також поширений католицизм (обох обрядів: римо-католицизм (1,6 %), греко-католицизм (9,5 %)) та протестантизм (1,8 %). Значна частина (8 %) відносить себе до християн без певної конфесії.

Католицькі віряни належать переважно до:

Православні віряни належать переважно до:

Проте 27,6 % православних не відносить себе до жодної з церков.[63]

Протестантські віряни належать переважно до:

Основними святами українців-християн є Різдво і Великдень.

Інші релігії

Частки у населенні України Свідків Єгови[64], юдаїстів, мусульман, буддистів, індуїстів чи язичників незначні і коливаються від 0,1 до 0,4 %.[61][62]

Найвідоміші українці та українки

Державні, військові, політичні, громадські діячі

Князь Святослав Хоробрий, мозаїка «Золотих воріт»
Блок «Козацька Україна»: Іван Богун, Іван Ґонта, Іван Підкова, Іван Сірко

Мислителі, письменники, поети

Юрій Дрогобич
Микола Костомаров
Ольга Кобилянська

Науковці, інженери

Михайло Максимович
Степан Тимошенко
Володимир Челомей
Докладніше: Наука в Україні

Космонавти, астронавти, льотчики

Павло Попович

Мандрівники

Релігійні діячі

Андрей Шептицький

Музики, композитори, співаки

Микола Лисенко
Володимир Івасюк

Художники, архітектори

Тетяна Пата
Георгій Нарбут

Театральні діячі

Сергій Лифар

Кіномитці

Іван Миколайчук
Богдан Ступка
Докладніше: Список відомих діячів кінематографу, пов'язаних з Україною
Докладніше: Список відомих кіноакторів, пов'язаних з Україною
  • Олександр Довженко (1894—1956) — український радянський режисер, піонер, теоретик і класик світового кінематографу.
  • Анатоль Літвак (1902—1974) — американський режисер, сценарист та оператор єврейського походження з України (Київ).
  • Джек Пеланс (Володимир Палагнюк) (1919—2006) — американський актор українського походження, лауреат премії Оскар.
  • Сергій Бондарчук (1920—1994) — український радянський режисер та актор.
  • Григорій Чухрай (1921—2001) — український радянський режисер і сценарист.
  • Леонід Биков (1928—1979) — український радянський режисер, сценарист та актор.
  • Юрій Іллєнко (1936—2010) — український режисер, оператор і сценарист.
  • Ада Роговцева (1937) — українська акторка.
  • Лариса Шепитько (1939—1979) — українська радянська режисерка, сценаристка та акторка.
  • Іван Миколайчук (1941—1987) — український актор, сценарист і режисер, один з найвпливовіших діячів українського кінематографу.
  • Богдан Ступка (1941—2012) — український актор.
  • Ліза Холоденко (1964) — американська режисерка та сценаристка українсько-єврейського походження.
  • Віра Фарміґа (1973) — американська акторка, режисерка та продюсерка українського походження.
  • Ольга Куриленко (1979) — французька акторка українського походження.
  • Міла Куніс (1983) — американська акторка єврейського походження з України.
  • Мстислав Чернов (1985) — український режисер, документаліст, журналіст, лауреат премії Оскар.

Спортсмени

Іван Піддубний
Анна та Марія Музичук

Див. також

Примітки

  1. ↑ 20mln Ukrainians living abroad - Ukrainian and World News. Укрінформ. 28 серпня 2009. Архів оригіналу за 5 січня 2012. Процитовано 14 лютого 2023.
  2. ↑ All Ukrainian census of the population '2001 // State Statistics Committee of Ukraine. Архів оригіналу за 31 жовтня 2004. Процитовано 14 квітня 2006. (англ.)
  3. ↑ United Nations Population Division. Department of Economic and Social Affairs [Архівовано 8 серпня 2021 у Wayback Machine.](англ.)
  4. ↑ а б Population by selected ethnic origins, by province and territory (2001 Census) (Canada) // Statistics Canada. Canada's national statistical agency. Архів оригіналу за 30 травня 2008. Процитовано 14 квітня 2006. (англ.)
  5. ↑ а б Архівована копія. Архів оригіналу за 26 грудня 2020. Процитовано 24 квітня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  6. ↑ а б US Census Bureau [Архівовано 11 лютого 2020 у Archive.is] Походження населення США (2009)
  7. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 квітня 2021. Процитовано 24 квітня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  8. ↑ а б 2004. Архів оригіналу за 4 грудня 2013. Процитовано 11 лютого 2014.
  9. ↑ а б Ethnic composition of Kazakhstan 2009. Архів оригіналу за 23 квітня 2015. Процитовано 11 лютого 2014. (англ.)
  10. ↑ а б Богданова Т. Є., Погромський В. О. Українська етнічна спільнота в Аргентин наприкінці XX — на початку XXI століття // Історичний архів. Наукові студії, № 4 — 2010
  11. ↑ а б Ucrania, un potencial socio comercial. Архів оригіналу за 4 липня 2015. Процитовано 5 листопада 2013.
  12. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 16 квітня 2018. Процитовано 24 квітня 2021.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  13. ↑ а б Архівована копія (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 24 грудня 2013. Процитовано 11 лютого 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  14. ↑ а б Ethnic composition of Belarus 2009 (англ.)
  15. ↑ Ukrainians [Архівовано 10 січня 2019 у Wayback Machine.] // Encyclopedia of Ukraine (англ.)
  16. ↑ Горленко В. Ф. Украинцы [Архівовано 27 серпня 2021 у Wayback Machine.] // БСЭ (рос.)
  17. ↑ Ukrainians [Архівовано 27 серпня 2021 у Wayback Machine.] // Encyclopedia.com (англ.)
  18. ↑ Праісторія і рання історія (200 000 р. до Хр. — IX ст. по Хр.) // Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. Аркадій Жуковський. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1995. — Кн. 2, [т. 11] : Доповнення і виправлення. — С. 34. — ISBN 5-7707-4049-3.
  19. ↑ Стрілко А. Українці // Малий словник історії України / Ред. кол.: В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін.; гол. ред. С. Головко; М-во освіти і науки України. — Київ: Либідь, 1997. — С. 417. — 463 с. — ISBN 5-325-00781-5.
  20. ↑ В. Кубійович, Б. Струмінський, А. Жуковський, В. Наулко. «Українці, одна з галузів сх. слов'янства, основне і корінне населення України» [Архівовано 8 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія українознавства. Т. 11.: «Доповнення і виправлення» / Голов. ред: Аркадій Жуковський. — Париж, Нью-Йорк: «Молоде життя», Наукове товариство імені Шевченка у Європі, 1995. — С. 231. — 398 с.
  21. ↑ Галушко К. Ю. Українці [Архівовано 21 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. — К.: В-во «Наукова думка», 2019. — 842 с.
  22. ↑ Майоров Максим. Самоназви студентів з України-Рутенії в університетах Європи у XIV—XVIII століттях // Лікбез. Історичний фронт. — 03.12.2016
  23. ↑ Самоназви студентів з України-Рутенії в університетах Європи у XIV—XVIII століттях
  24. ↑ Баран В. Д. ЕТНОГЕНЕЗ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 59—61. — ISBN 966-00-0610-1.
  25. ↑ Грушевський М. Історія України-Руси. Том I. Розділ IV.
  26. ↑ Залізняк Л. Л. Етногенез українців та їхніх сусідів з позиції сучасної етнології [Архівовано 13 травня 2018 у Wayback Machine.] // Наукові записки. — К, 1997 — Т.2 — С. 52—60.
  27. ↑ Залізняк, Леонід. Генний код українців та їхніх сусідів очима археології [Архівовано 13 жовтня 2017 у Wayback Machine.] // Український тиждень. — 2012. № 50. С. 46-51.
  28. ↑ Залізняк Л. В. Етногенез українців та їхніх сусідів з позиції сучасної етнології // Наукові записки НАУКМА. Т. 2 (Культура). 1997.
  29. ↑ Печеніги – перші мусульмани Дикого поля. Lily and Crescent (укр.). 21 червня 2014. Процитовано 29 травня 2024.
  30. ↑ Пріцак О. Половці // Український історик. 1973, № 1-2. С. 117.
  31. ↑ Балушок, Василь. Етногенез українців: критерії появи етносу // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. — К., 2004. — Випуск 4 (7). — С. 10–22.
  32. ↑ Василь Дяченко. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — с. 149—153
  33. ↑ В. Д. Дьяченко Антропологический состав украинского народа. — С. 72.
  34. ↑ а б The Genetic Legacy of Paleolithic Homo sapiens sapiens in Extant Europeans: A Y Chromosome Perspective (2000) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 6 лютого 2012. Процитовано 21 серпня 2012.
  35. ↑ О. М. Утевська Походження основних груп козацтва за даними про поліморфізм Y-хромосоми. Архів оригіналу за 25 грудня 2017. Процитовано 19 жовтня 2017.
  36. ↑ «У межах Європи найбільша гетерогенність характерна для фінів, хорватів, росіян та італійців; шведи і німці демонструють помірну гетерогенність; інші народи (греки, турки, поляки, білоруси, українці) характеризуються зниженою в масштабі Європи гетерогенністю». Балановский О. П. Изменчивость генофонда в пространстве и времени: синтез данных о геногеографии митохондриальной ДНК и Y-хромосомы. [Архівовано 30 серпня 2017 у Wayback Machine.] Автореф. дис. д.б.н. — МГНЦ РАМН, 2012. — С. 16.
  37. ↑ а б Чирков О. Етнічна територія (Етнічні землі) // Україна-Етнос: Збірник наукових праць з етнологічних та дотичних до них проблем українознавства / НДІУ; Авт.: Фігурний Ю. С. та ін. — К., 2006. — С. 80.
  38. ↑ Чирков О. Етногеографічна складова українознавчої терміносистеми // Українознавство / НДІУ. — 2006. — № 1. — С. 297. http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=281 [Архівовано 3 серпня 2012 у Wayback Machine.]
  39. ↑ Див.: Чирков О. Вплив зовнішньої міграції V—XX століттях на сучасну етнічну мозаїчність людності України // Українознавство. — Число 1-2. — К., 2002. — С. 215—220; Чирков О. Зовнішня міграція — головна причина наявності етнічно неукраїнської людності в сучасній Україні // Дзеркало Тижня. — 2002. — № 3(378). — 26 січня — 1 лютого. http://dt.ua/articles/27055 [Архівовано 13 серпня 2011 у Wayback Machine.]
  40. ↑ Чирков О. Втрачені землі: (Порівняння національної території України, визначеної Степаном Рудницьким на початку 1920-х років, з сучасними державною та етнічною українськими територіями) // Україна просторова в концепційному окресленні Степана Рудницького. Монографія. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2003. — С. 131—141. http://uaznavstvo.univ.kiev.ua/ua/index.html [Архівовано 31 серпня 2011 у Wayback Machine.]
  41. ↑ Макарчук С. А. Етнічна історія України. — К. : Знання, 2008. — С. 134. — ISBN 978-966-346-409-1.
  42. ↑ а б в г д е ж и к л Кабузан В. М. «Украинцы в мире. Динамика численности и расселения» — М., 2006
  43. ↑ Всеукраїнський перепис населення 2001 р. — Національний склад населення регіонів [Архівовано 15 липня 2018 у Wayback Machine.]
  44. ↑ Том 1. Численность и размещение населения [Архівовано 5 червня 2019 у Wayback Machine.] / Всероссийская перепись населения 2010 (рос.)
  45. ↑ Придністров'я (ПМР) де-юре є частиною Молдови, де-факто — самопроголошеною державою, визнаною лише двома частково визнаними державами: Південна Осетія та Абхазія. Перепис населення в Молдові 5—12 жовтня 2004 року здійснювався без урахування населення ПМР. У ПМР проводився власний перепис населення 11—18 листопада 2004 року
  46. ↑ Ethnic composition of Transnistria 2004
  47. ↑ Етнічний атлас Узбекистану. Архів оригіналу за 3 вересня 2012. Процитовано 5 листопада 2013.
  48. ↑ SEF: Portugal acolhe 465.454 estrangeiros, brasileiros em maior número. — 05.05.2005. Архів оригіналу за 13 липня 2007. Процитовано 14 квітня 2006. (порт.)
  49. ↑ Ethnic composition of Romania 2011 (рум.)
  50. ↑ Ukraine Community Information Summary — ukraine.pdf (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 29 березня 2017. Процитовано 27 грудня 2015.
  51. ↑ Ethnic composition of Azerbaijan 2011 (азерб.)
  52. ↑ Перепис 2001 року. Розподіл населення окремих національностей за іншими мовами, крім рідної, якими володіють. Архів оригіналу за 1 травня 2013. Процитовано 9 липня 2013.
  53. ↑ Перепис населення 2001 року. Розподіл населення за національністю та рідною мовою. Архів оригіналу за 24 жовтня 2019. Процитовано 9 липня 2013.
  54. ↑ а б в г д Чугуєнко М. В. Моя Україна. Ілюстрована енциклопедія для дітей. — Харків: Веста: Видавництво «Ранок», 2006. — 128 с. іл.
  55. ↑ а б Як зодягались українці у давнину [Архівовано 18 серпня 2014 у Wayback Machine.] // Свобода № 129, понеділок, 6 червня, 1938 року
  56. ↑ Найден О. С. Українська народна іграшка: Історія. Семантика. Образна своєрідність. Функціональні особливості: [історико-етнографічний просібник]. — К.: АртЕк, 1999.
  57. ↑ Лозко Г. Українське народознавство. — Тернопіль: Мандрівець, 2011. — 512 с. ISBN 978-966-634-565-6 Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — Луцьк: Волинська книга, 2007. — 324с. ISBN 978-966-361-217-1
  58. ↑ Скуратівський В. Дідух. — К.: Освіта, 1995. — 272с. ISBN 5-330-02487-0
  59. ↑ Пісенний вінок: українські народні пісні з нотами./Упоряд. А. Я. Михалко. — К.: Криниця, 2009. — С. 649. ISBN 979-09007027-2-2
  60. ↑ а б В Києві покажуть історичні музичні інструменти. Архів оригіналу за 16 квітня 2013. Процитовано 12 квітня 2013.
  61. ↑ а б Релігія і церква в українському суспільстві: соціологічне дослідження (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 грудня 2021. Процитовано 4 грудня 2021.
  62. ↑ а б Релігія і церква в українському суспільстві: Результати соціологічного дослідження (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 грудня 2021. Процитовано 4 грудня 2021.
  63. ↑ Центр, Разумков. Конфесійна та церковна належність громадян України (січень 2020р. соціологія). razumkov.org.ua (укр.). Архів оригіналу за 31 липня 2021. Процитовано 4 грудня 2021.
  64. ↑ У 2020 році кількість вісників Єгови в Україні у середньому складала 127 598 осіб, або 0,3 %, Звіт про служіння в країнах і територіях у 2020 році

Джерела та література

Рекомендована література

Посилання

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Українці
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Українці
Вікіцитати містять висловлювання на тему: Українські прислів'я та приказки

Етнографія

Українські дослідники:

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Українці&oldid=43467012